Під старими дошками лежали шестеро крихітних щенят.
Вони були ще майже сліпі, з рожевими животиками й тонкими хвостиками. Збившись у тісну купку, малюки притискалися одне до одного, намагаючись зігрітися. Одне щеня лежало трохи осторонь і майже не рухалося.
— Миколо! — гукнув Андрій. — Сюди швидко! І ніхто нічого не чіпає!
Бригадир протиснувся у двері й також завмер.
— Оце вона їх охороняла…
Руда собака стояла на порозі. Побачивши, що люди знайшли малюків, вона більше не гарчала. Лише нервово переступала з лапи на лапу й тихо скавчала.
Андрій обережно підняв нерухоме щеня. Воно було холодним, дихало рідко й поверхнево.
— Треба до ветеринара.
— А решта? — запитав Микола.
У цю мить над головою голосно тріснула балка.
Зі стелі посипалася труха.
— Усі назад! — крикнув бригадир. — Дах може скластися!
Але Андрій не вийшов. Він схопив стару дерев’яну шухляду, швидко вистелив її шматком сухого брезенту й почав перекладати щенят.
Микола, вилаявшись, став поруч.
— Давай сюди. По одному.
Робітники передавали малюків із рук у руки. Руда собака металася біля дверей, намагаючись бачити кожного.
П’ятьох уже винесли, коли всередині знову щось затріщало.
Андрій нахилився по останнє щеня, але в цей момент шматок покрівлі з гуркотом упав між ним і виходом.
— Андрію! — закричав Микола.
У повітрі піднялася хмара пилу.
Двері майже повністю перекрило дошками. Андрій притиснув щеня до грудей і спробував відсунути уламок, але стара деревина була надто важкою.
Раптом ззовні почулося шалене дряпання.
Руда собака кинулася до завалу. Вона гризла трухляві дошки, роздирала лапами землю й скавчала так, що звук різав слух.
— Тягніть лом! — наказав Микола.
Робітники навалилися на уламки. За кілька хвилин утворився вузький прохід.
Андрій вибрався назовні, притискаючи до себе останнє щеня.
Собака одразу підбігла, обнюхала малюка, а потім несподівано лизнула Андрієву руку.
— Ну що, руда, — видихнув він. — Тепер ми квити.
Щенят разом із матір’ю відвезли до ветеринарної клініки. Найслабшому поставили крапельницю й поклали на грілку. Лікар пояснив, що малюк сильно переохолодився, але шанс урятувати його є.
Собака не відходила від коробки. Вона відмовлялася від їжі, доки всіх щенят не поклали поруч.
Андрій просидів у коридорі кілька годин.
Він сам не міг пояснити, чому не поїхав додому. Ще вранці ця собака здавалася йому лише прикрою перешкодою. Тепер він дивився, як вона вкриває щенят тілом, і відчував сором за те, що хотів прогнати її палицею.
Увечері ветеринар вийшов до нього.
— Найменший почав самостійно дихати рівніше. Думаю, вибереться.
Андрій усміхнувся.
— А мати?
— Виснажена, але здорова. Їй приблизно три роки. Схоже, вона народила в тому хліві кілька днів тому.
— Значить, вона не просто не давала нам працювати.
— Вона рятувала дітей.
Наступного дня демонтаж скасували.
Спочатку Андрій наказав робітникам акуратно розібрати лише аварійну частину покрівлі. Потім у безпечному кутку подвір’я вони зробили тимчасовий утеплений вольєр.
— Ми наче сарай мали ламати, — пожартував Микола, закручуючи останній саморіз. — А будуємо собачий пологовий будинок.
— За сьогодні заплачу як домовлялися.
— Та справа вже не в грошах.
Через два тижні щенята підросли. Найслабший, якого Андрій виніс останнім, виявився найголоснішим і найупертішим. Його назвали Тріском — на згадку про балку, що ледь не поховала їх у хліві.
Для малюків знайшли відповідальних господарів. Андрій особисто розмовляв із кожним і відмовив кільком людям, які хотіли собаку «лише на ланцюг».
Руда мати залишилася на ділянці.
Андрій назвав її Майкою — на честь того травневого ранку.
Коли старий хлів нарешті розібрали, на його місці звели невелику майстерню. Біля входу поставили добротну будку з утепленими стінами.
Майка майже не користувалася нею.
Вона воліла лежати на ґанку будинку й стежити за кожним рухом господаря.
Іноді Андрій згадував, як четверо дорослих чоловіків не могли почати роботу через одну виснажену дворнягу.
Тоді це здавалося смішним.
Тепер він розумів: собака не заважала людям знести стару будівлю.
Вона змушувала їх зупинитися, перш ніж вони зруйнують чиєсь життя.