Запах із квартири №34 Ганна Іванівна відчула першою.
Кислуватий, різкий, він просочувався під дверима й розповзався сходовим майданчиком.
— Сім котів! Це вже не житло, а розсадник! — скаржилася вона сусідам.
Лідія Петрівна, сухенька мовчазна жінка років сімдесяти, лише опускала очі й несла додому пакети з кормом.
Сусіди писали в ОСББ, викликали комісію, збирали підписи. Але перевірка щоразу підтверджувала: у квартирі чисто, тварини доглянуті.
Тоді Ганна Іванівна почала стежити сама.
У зошиті вона записувала, коли сусідка виносить сміття, скільки корму купує і хто до неї приходить.
Найдивнішими були пакети зі звичайної аптеки: бинти, шприци, крапельниці й людські ліки.
— Ви захворіли? — якось запитала вона.
Лідія Петрівна притиснула пакет до грудей.
— Це не мені.
Через кілька днів Ганна Іванівна почула за її дверима важкий чоловічий кашель.
Але сусідка все заперечила.
Одного вечора в будинку зникло світло. За дверима №34 стало неприродно тихо, а різкий запах посилився.
Ганна Іванівна постукала.
Двері самі прочинилися.
Рудий кіт вийшов у коридор, нявкнув і повів її всередину.
На підлозі лежали бинти. У кімнаті біля дивана стояла крапельниця. Лідія Петрівна сиділа на підлозі майже непритомна.
А на дивані лежав чоловік.
Ганна Іванівна освітила його обличчя телефоном і відсахнулася.
Це був Петро Савчук — колишній електрик їхнього будинку, якого всі вважали загиблим уже п’ять років.
Після пожежі на приватному складі знайшли його документи й обгорілу куртку. Тіла не впізнали, але родичі провели поминки. У під’їзді навіть збирали гроші на вінок.
— Петре?.. — прошепотіла Ганна Іванівна.
Чоловік розплющив очі.
— Швидку… викличте…
Вона набрала екстрену службу, а потім покликала сусідів. Лідію Петрівну й Петра забрали до лікарні.
Коти залишилися в квартирі. Ганна Іванівна, яка три роки вимагала їх прибрати, раптом стояла посеред коридору з сімома мисками й не знала, що робити.
Рудий кіт штовхнув її лапою.
— Голодні, чи що?
Вона насипала корм.
Наступного дня до неї прийшла молода жінка з медичною валізою. Це була Марина — волонтерка паліативної служби.
Вона й розповіла правду.
Петро не загинув у пожежі. Тієї ночі він побачив, як власник складу наказав замкнути аварійний вихід, щоб працівники не виносили товар. Коли почалася пожежа, Петро допоміг кільком людям вибратися через підсобне вікно.
Потім власники підприємства почали погрожувати свідкам.
Петро зник, змінив документи й кілька років жив у іншій області. Він боявся, що через нього постраждає мати.
Лідія Петрівна нікому не говорила, що син живий.
Два місяці тому він повернувся тяжко хворим. Лікування вже не допомагало, і чоловік попросив лише одного — провести останній час удома.
— А запах? — тихо запитала Ганна Іванівна.
Марина показала на стару вентиляцію.
У стіні протікала каналізаційна труба, захована за шафою. Саме вона давала кислий запах. Лідія Петрівна роками просила ОСББ розібратися, але її звернення губилися серед скарг на котів.
Ганна Іванівна повернулася до свого зошита.
На кожній сторінці були години, пакети, підозри.
І жодного запису про те, що сусідці, можливо, потрібна допомога.
Петро прожив ще три тижні.
Перед смертю він дав офіційні свідчення слідчому. Справу про пожежу поновили, а родини постраждалих нарешті дізналися, чому аварійний вихід був замкнений.
Лідія Петрівна повернулася додому сама.
Ганна Іванівна зустріла її на сходах.
— Я котам купила корм, — ніяково сказала вона. — Той, що в синій пачці. Вони його краще їдять.
Лідія Петрівна мовчала.
— І сантехніка викликала. Трубу завтра мінятимуть.
— Дякую.
Це було перше слово, яке вона сказала без звичного «вибачте».
Після ремонту запах зник.
Але Ганна Іванівна більше не закрила свій зошит у шафу. Вирвала списані сторінки й почала нові.
Тепер там було:
«Купити Лідії Петрівні хліб».
«У рудого кота закінчилися краплі».
«У середу разом до поліклініки».
Коли сусідка з другого поверху якось сказала:
— Все-таки сім котів — це забагато.
Ганна Іванівна різко обернулася.
— Зате жоден із них не стежить за людьми через вічко.
І вперше за багато років у під’їзді сміялася не з когось, а із самої себе.