Ще зранку я домовлялася з волонтеркою, куди завтра відвезу Грома. А вночі саме він розбудив мене за кілька хвилин до того, як наша квартира наповнилася димом.
Мене звати Олена, мені сорок дев’ять. Я шию штори на замовлення й живу в старій п’ятиповерхівці на околиці Черкас.
Грім дістався мені від племінника, який поїхав працювати за кордон. Великий чорний кане-корсо з важкими лапами й таким поглядом, що незнайомі люди одразу переходили на інший бік дороги.
Вони не знали, що він боїться пилососа.
Що під час грози ховає морду під мою ковдру.
Що вранці приносить мені капці, але завжди плутає правий із лівим.
Проблеми почалися, коли квартиру купив новий власник.
Він прийшов оглядати житло, побачив Грома в коридорі й навіть не роззувся.
— У договорі не буде собак такого розміру.
— Він живе тут уже три роки. Нічого не псує, не гавкає.
— Мене це не цікавить. Або пес зникає до понеділка, або ви звільняєте квартиру.
Іншого житла за мої гроші я не знайшла.
У притулках місць не було. Зрештою одна волонтерка погодилася забрати Грома до заміського вольєра, поки йому не знайдуть родину.
— Для великих дорослих собак це може тривати довго, — чесно попередила вона.
Увечері я склала в коробку його металеву миску, стару ковдру, гребінець і гумовий м’яч із надкушеним боком.
Грім ходив за мною з кімнати в кімнату.
— Не дивись так, — попросила я. — Там буде двір. Свіже повітря. Люди, які не боятимуться твого вигляду.
Він ліг біля коробки й поклав морду на мої капці.
Тієї ночі я майже не спала.
Близько другої години Грім раптом почав штовхати мене носом.
— Іди на місце.
Він не послухався. Схопив зубами край ковдри й потягнув мене до дверей.
Тоді я відчула запах.
У коридорі вже стояв дим.
Десь унизу тріщала стара проводка, а з вентиляції тягнуло гарячим пластиком. Я накинула халат, схопила телефон і вибігла на сходовий майданчик.
Грім був попереду.
Ми мали спускатися вниз, але на четвертому поверсі він різко зупинився й кинувся до квартири Тамари Іллівни.
Вісімдесятирічна сусідка майже не чула й завжди спала без слухового апарата.
— Громе, вниз! — крикнула я.
Він не рушив.
Почав бити лапами у двері й гавкати так, як ніколи раніше.
Я теж застукала кулаками.
— Тамаро Іллівно! Відчиніть!
Дим уже піднімався сходами. Очі сльозилися, дихати ставало важче.
За дверима було тихо.
Я потягнула Грома за нашийник.
— Ми мусимо йти!
Та він вирвався, розігнався й усім тілом ударив у двері.
Після другого удару старий замок тріснув.
Двері прочинилися.
І тоді з темної квартири почулося слабке дитяче схлипування.
Я завмерла.
У Тамари Іллівни не було маленьких дітей. Її донька жила в Польщі, а єдина онука давно навчалася в університеті.
Грім прослизнув усередину.
Я посвітила телефоном і побачила біля дивана хлопчика років шести. Він сидів на підлозі в куртці й стискав у руках рюкзак.
Тамара Іллівна лежала поряд непритомна.
— Хто ти?
— Марко, — схлипнув він. — Бабуся сказала сидіти тихо.
Лише тоді я згадала, що її донька мала привезти онука на кілька днів. Очевидно, вони приїхали пізно ввечері, а я не чула.
Я підхопила хлопчика. Грім схопив зубами край халата Тамари Іллівни й потягнув її до дверей.
— Я сама не витягну!
На сходах уже з’явився сусід Сергій. Разом ми підняли жінку.
Грім ішов попереду й зупинявся на кожному прольоті, ніби перевіряв, чи всі за ним.
Надворі Марко притиснувся до мене.
— А собака не вкусить?
— Ні.
— Він страшний.
— Тільки на вигляд.
Пожежники приїхали швидко. З’ясувалося, що коротке замикання сталося у щитовій на першому поверсі. Полум’я не встигло піднятися вище, але дим розійшовся під’їздом.
Тамару Іллівну забрали до лікарні. За кілька годин вона опритомніла.
Вранці біля будинку з’явився новий власник квартири.
Він дивився на почорнілий під’їзд і нервово телефонував страховій.
— Це той пес? — запитав один із пожежників, показуючи на Грома.
— Той самий, якого мали сьогодні забрати, — сказала я.
Марко сидів поруч і тримав Грома за нашийник.
— Він знайшов мене і бабусю.
Власник почув це й підійшов.
— Думаю, ми можемо переглянути умови договору.
Я подивилася на нього.
Ще вчора він навіть не хотів слухати.
Сьогодні йому було вигідно виглядати людяним перед сусідами.
— Ні, — сказала я. — Я все одно з’їду.
— Навіщо? Собака може залишитися.
— Бо я не хочу жити там, де право на дім треба доводити подвигом.
Через два тижні мені зателефонувала донька Тамари Іллівни.
Вона повернулася з Польщі й запропонувала винайняти невеликий будинок, який дістався їй від батька в селі неподалік Черкас.
— Там старі меблі й дах треба латати, — попередила вона. — Але є двір. І мама сказала, що орендну плату ви самі визначите.
Будинок був маленький, зате за хвірткою росла стара груша.
Грім довго обнюхував двір, а потім ліг просто посеред трави.
У першу ніч на новому місці я поставила його миску на кухні й дістала ту саму коробку.
Викинула її.
Марко часто приїздив до бабусі й завжди приносив Громові печиво.
Одного разу він запитав:
— Тітко Олено, а Грім знав, що ви хотіли його віддати?
Я не відповіла одразу.
Пес лежав біля наших ніг і спокійно дивився на двір.
— Можливо, знав.
— І все одно вас рятував?
Я провела рукою по його великій голові.
— Він не рахував, хто кому що винен.
Марко замислився, а потім сказав:
— Тоді він добріший за багатьох людей.
Грім піднявся, приніс мій лівий капець і поклав біля правої ноги.
Як завжди, переплутав.
І я вперше за довгий час розсміялася.