— А за квартиру ти далі платитимеш? — повторила Соломія, ніби не помітила, як я змінилася на обличчі.
Марічка штовхнула сестру ліктем.
— Солю, замовкни.
Але було вже пізно. Я відклала виделку й подивилася на старшу доньку.
— То ось що вас найбільше цікавить? Не як я доїхала. Не чи здорова. Не як почувалася всі ці роки. А чи платитиму за квартиру?
Богдан поправив рукав светра й спокійно відповів:
— Не треба одразу робити трагедію. Просто в нас зараз складний період.
— У вас?
— Я запускаю музичний проєкт. Марічка допомагає. Ще кілька місяців — і все почне приносити дохід.
Я повернулася до доньки:
— Ти ж казала, що навчаєшся.
Марічка опустила очі.
Виявилося, що пів року тому вона забрала документи з університету. Спочатку пропустила кілька пар, потім сесію. Мені ж надсилала старі фотографії з аудиторій і просила гроші на нібито оплату гуртожитку.
Богдан переконував її, що диплом нічого не вартий. Обіцяв зробити з неї співачку, хоча сам не міг закінчити жодної пісні.
— А ноутбук? — запитала я.
— Для роботи, — буркнув він.
— Роботи, якої немає?
Мій батько сидів мовчки. Нарешті він ударив долонею по столу.
— Досить. Вона шість років горбатилася, поки ви тут жили, як пани.
Марічка розплакалася.
— А хто її просив їхати? Ми хотіли маму, а не гроші!
Ці слова влучили болючіше, ніж усе інше.
Я підвелася з-за столу й вийшла на подвір’я. Морозне повітря обпекло обличчя. Хотілося сісти в автобус і знову поїхати — куди завгодно, аби не чути правди.
Батько вийшов слідом.
— Не тікай знову, — тихо сказав він. — Тепер треба лишитися. Навіть якщо вони спочатку тебе ненавидітимуть.
Наступного ранку я зателефонувала власниці львівської квартири й повідомила, що оплачую лише останній місяць. Марічці дала вибір: повернутися до навчання, знайти роботу або переїхати до нас і почати все спочатку.
Богдан назвав мене жадібною.
— Ви руйнуєте її майбутнє.
— Ні, — відповіла я. — Я перестаю оплачувати твоє теперішнє.
Через тиждень він зник. Забрав ноутбук, кілька Маріччиних речей і залишив повідомлення, що не готовий до «токсичних сімейних драм».
Марічка повернулася додому.
Перші місяці були важкими. Вона майже не розмовляла зі мною, цілими днями лежала в кімнаті й звинувачувала мене в тому, що я зламала їй життя.
Соломія теж бунтувала. Відмовлялася ходити до школи, зухвало відповідала дідусеві й вимагала грошей на новий телефон.
Я більше не давала їх просто так.
Ми домовилися про прості правила: школа, домашні обов’язки, спільна вечеря хоча б тричі на тиждень. Без криків. Без брехні. Без карток, з яких можна безконтрольно знімати гроші.
Спочатку дівчата сміялися з моїх правил.
Потім Соломія почала повертатися зі школи вчасно.
Марічка влаштувалася адміністраторкою в невелику пекарню. Першу зарплату принесла додому й поклала на стіл.
— Це за комуналку.
— Залиши собі.
— Ні. Я хочу хоч раз заплатити сама.
Через рік вона поновилася в університеті на заочному відділенні. Соломія підтягнула навчання й почала допомагати дідусеві в саду.
Наші стосунки не стали ідеальними. Ми багато сварилися. Вони дорікали мені за відсутність, а я їм — за брехню.
Та одного вечора Марічка зайшла на кухню, коли я ліпила вареники.
— Мамо, можна спитати?
— Питай.
— Ти шкодуєш, що поїхала?
Я довго мовчала.
— Шкодую, що думала, ніби гроші можуть замінити мене. Але якби не поїхала, ми, можливо, не мали б навіть того, що маємо зараз.
Вона обняла мене зі спини.
— Я теж думала, що ти любиш нас тільки переказами.
Наступної неділі ми сиділи всі разом за тим самим столом. Без Богдана. Без дорогих телефонів перед очима.
Соломія сперечалася з дідусем через рецепт дерунів, Марічка сміялася, а я дивилася на них і вперше не мріяла нікуди повернутися.
Я вже була вдома.