«Це тато?» — запитав Іванко, і я стисла край столика так, що побіліли кісточки: у купе стояв Богдан.
Я збиралася провести Різдво у батьків під Львовом. Двійнята — Іванко й Марічка, три рочки — вже пів дороги просиділи біля вікна, видивляючись засніжені поля. Потяг «Інтерсіті» рипів, у вагоні пахло карамеллю «Корівка», яку провідниця продавала по 12 гривень за штуку. В моїй сумці лежало печиво «Марія» і яблучний сік у павучках. Я намагалася зробити свято затишним для малих, хоч усередині шкребло.
За десять хвилин до відправлення двері купе відчинилися. Я підвела голову — і завмерла. Переді мною стояв Богдан Шелест, засновник «Кібер-Світу», людина, з якою ми планували весілля три роки тому. Його обличчя не змінилося — хіба під очима залягли тіні, наче він не спав кілька діб. Він тримав темно-вишневий шкіряний портфель і спочатку дивився на місце над моєю головою, аж потім опустив очі. Впізнав.
— Соломіє? — його голос сів.
У цей момент Іванко смикнув мене за рукав і, тицьнувши пальчиком у Богдана, випалив те саме питання. Марічка, яка сиділа навпроти в обіймах із зайцем Вуханем, підозріло зиркнула на чужака.
Богдан нахилився, щоб краще роздивитися дітей. У світлі вагона стало видно: у Іванка — точна копія його брів, у Марічки — його карі очі. Двійнята. Мої. Його?..
Він опустив портфель, немов той важив тонну.
— Скільки їм?
— Три роки й три місяці, — видихнула я, не зводячи з нього очей. Пальці самі лягли на плече доньки.
— Червень 2022-го… — сказав він ледь чутно, і я зрозуміла, що він усе порахував. Наш останній місяць перед тим, як він поїхав до Сінгапуру закривати угоду і більше не повернувся.
— Так.
— Вони мої?
Марічка, почувши тон, притисла Вуханя до обличчя. Я попросила дітей увімкнути казку на планшеті — старенькому «Леново», де була «Свинка Пеппа», — дала їм навушники. Вони неохоче відвернулися, але обидва продовжували крадькома зиркати крізь вії.
— Мої? — повторив Богдан. Сірий светр на ньому сидів недбало, наче вдягнутий похапцем, але зараз він виглядав не як бізнесмен, а як розгублений хлопчисько.
— Наші, — виправила я.
— Чому ти мовчала?
Я подивилася у вікно, на пропливаючі засніжені ялинки, і тільки тоді заговорила.
— Я написала тобі на робочу пошту, коли тільки дізналася. То був лист із прикріпленим УЗД — обстеження в київській клініці. За дві години прийшла відповідь із твоєї адреси: «Я знаю, але не хочу тебе бачити. Це була помилка. Не шукай мене більше». Я повірила.
Богдан зблід.
— Я не отримував твого листа. І не відповідав.
— Тепер я це знаю.
— Мені Вікторія Андріївна сказала інше, — він сів на краєчок сидіння, уперши лікті в коліна. — Вона показала мені листа, нібито від тебе. Ти писала, що зустріла іншого, що не хочеш мене бачити, що весілля — це кінець кар’єри. Я… повірив. Я був гордий ідіот. Подумав, що ти вирішила так, і не став шукати.
— Вона підробила обидва листи? — у мене всередині наче крижина зсунулася з місця, залишаючи по собі пекучу образу.
— Схоже на те. Вона мала доступ до моєї пошти, я їй довіряв. Коли я хотів зателефонувати тобі, вона сказала: «Не принижуйся, вона вже з іншим». І я… викреслив усе.
У купе стало тихо, лише рипів потяг. Я коротко, ніби перебираючи скло, розповіла про пологи на сьомому місяці у Львівському перинатальному центрі. Реанімація, кувези, тижні сну в кріслі. Іванко не міг дихати сам, Марічка важила 1480 грамів. Я купувала «Куросурф» — одна ампула 4200 гривень, а треба було три; батьки продали старенький «Фольксваген». Про страх, що він тебе покинув, який підкошував щоночі.
Богдан слухав, не кажучи ні слова, потім різко випростався і вдарив кулаком по столику. Діти стрепенулися. Я заспокійливо поклала долоню на Іванкову спину.
— Що було далі? — глухо запитав він.
— Я боялася. І злилася. Вирішила, що ти свідомо нас покинув, і не хотіла тебе більше бачити. Гординя, — гірко усміхнулася я.
Він дивився на сплячі за вікном будиночки, потім пересмикнув плечима:
— Я зробив себе недосяжним. Не перевірив правду. Жодного разу. Це моя вина.
— І моя, — сказала я рівно.
Він не сперечався.
Десь за годину до Львова провідниця принесла чай у фірмових склянках із підстаканниками. Марічка простягла Богданові свій льодяник «Барбарис».
— Чому дядько сумний? — запитала вона.
— Бо дядько дізнався, що в нього є ви, — тихо відповіла я.
— Ви — наш? — здивувався Іванко, переставши жувати печиво.
Богдан зиркнув на мене — у моїх очах читалося: «Тільки спробуй сказати щось зайве». Він лише сказав:
— Схоже, що так.
Коли потяг гальмував на пероні львівського вокзалу, його телефон ожив. Дзвонила Вікторія Андріївна — про це я здогадалася з того, як він стис щелепи. Угода з німцями на сімсот мільйонів гривень, призначена на ранок. Я чула уривки: «Ти потрібен тут», «Ти зриваєш усе». Богдан відповів коротко: «Я вийду на зв’язок». А тоді вимкнув апарат.
— Де твої батьки живуть? — запитав він, беручи мою валізу.
— У Винниках. Але…
— Я їду з вами.
Марічка підстрибнула й загубила Вуханя, Іванко застрибав навколо, ухопившись за Богданову долоню. Я не могла сказати «ні» перед дітьми.
У будинку батьків пахло кутєю, маківником та смаженими грибами. Батько, старий столяр, стояв біля дверей, звузивши очі. Вислухав Богдана, потім сказав:
— Ти зник на три роки, хлопче. Тепер кажеш, що хочеш бути в житті моїх онуків. Я тобі не вірю. Докажи.
— Я не знав, — тихо озвався Богдан. — Але це не виправдання. Я хочу спробувати.
Я стояла поруч і не втручалася. Моя мати витирала руки фартухом, Марічка ховалася за моєю спиною. Богдан подивився на мене. Я похитала головою:
— Ти можеш бачитися з дітьми. Але житимеш окремо. Я не готова впускати тебе просто так.
Він лише опустив голову.
Наступного дня Богдан орендував невеличкий будиночок на сусідній вулиці Зеленій — п’ять хвилин пішки від нас. Угода з німцями зірвалася: без нього контракт не підписали, і «Кібер-Світ» втратив сімсот мільйонів. Довелося звільнити двадцятьох співробітників, продати офіс у Києві. Вікторію Андріївну він звільнив одразу, як тільки повернувся до столиці на кілька днів — передав її справу юристам. Але мені про це розповідав уже згодом.
Перші тижні були важкими. Він приходив щодня, приносив продукти — сир «Брі» за 280 гривень і свіжі багети, а я дивилася на це крізь зуби: «Краще принеси молоко та гречку». Одного разу він з’явився з радіокерованим гелікоптером за три тисячі — я віднесла його назад до магазину, а Богданові пояснила, що Іванкові потрібен не гелікоптер, а батько, який покаже, як ліпити сніговика. Він вислухав і наступного разу прийшов із набором кольорового паперу з «Епіцентру» за 56 гривень і клей-олівцем. Минуло три тижні, перш ніж я дозволила йому залишитися на вечерю. Батько все ще дивився вовком.
Перелом стався в ніч на 19 січня, на Водохреще. О 02:15 у Марічки різко підскочила температура — 39 і 5. Я зателефонувала Богданові, голос тремтів: «У неї жар, я не можу збити». За вісім хвилин він стояв на порозі з аптечним пакетом: дитячий «Нурофен» у сиропі, 160 гривень, і термос із липовим чаєм. Він усю ніч просидів біля її ліжка, міняв мокрі компреси, поки я дрімала в кріслі. Під ранок, коли температура спала, я вийшла на кухню, де він мив чашку, і відвернулася до вікна, плечі затряслися. Він підійшов і просто поклав долоню мені на спину. Так ми стояли кілька хвилин.
Поступово лід танув. Навесні він перевіз до Львова решту справ, продав «Лексус» і купив сірий «Рено Дастер» — «щоб у багажник поміщалися санчата». У травні ми разом поїхали на пікнік у Стрийський парк. У червні Іванко назвав його «татом» — і Богдан вийшов до вбиральні, щоб ми не бачили, як у нього тремтять пальці.
Минув рік. У переддень Різдва ми знову стояли на тому самому пероні, куди приїхав його потяг. Тепер він жив із нами, але обручки на пальці все ще не було. Іванко й Марічка повісили на ялинку саморобних янголів із фольги, а Богдан став на одне коліно просто біля каси, де продавали квитки. Витягнув із кишені маленьку коробочку — звичайну, з-під сірників «Сирена». Відкрив: усередині на ваті лежала тонка золота каблучка.
— Це нова, — сказав він. — Я не прошу повернути минуле. Я прошу спробувати будувати майбутнє — зі мною, Іванком, Марічкою і Вуханем. Якщо ти дозволиш.
Мої батьки схлипували за спиною, діти затиснули долоньками роти. Я подивилася на нього — на чоловіка, який втратив бізнес, репутацію, але залишився поруч, — і простягла долоню. Він надів каблучку, трохи незграбно, зачепив за суглоб, я засміялася.
— Так.
Десь гучномовець оголосив прибуття потяга, але я вже не чула. Іванко потягнув Богдана за руку до виходу, Марічка вклала Вуханя йому в долоню. Ми пішли додому вулицею, вкритою снігом.
