«Шукаю струнку, з квартирою, щоб дбала про мене»: я відповіла на анкету 60-річного “принца” і вирішила влаштувати йому маленьку перевірку…
Я вже давно видалила всі додатки для знайомств. Серйозно. Бо після сорока там не романтика, а якийсь ярмарок завищеної самооцінки.
Здавалося б, дорослі люди, у всіх за плечима шлюби, діти, розлучення, досвід. Ну мали б уже трохи тверезіше дивитися на себе й на життя.
Але ні.
У п’ятницю ввечері подруга скинула мені кілька “перлів” з сайту знайомств. Ми сміялися так, що я аж чай розлила на плед. І вона каже:
— Марино, ну скачай ще раз. Просто для настрою. Подивишся, що там за королі сидять.
Я не знаю, що на мене найшло. Мабуть, цікавість перемогла здоровий глузд. Скачала.
І вже за десять хвилин зрозуміла, що натрапила не просто на анкету. А на експонат.
З екрана на мене дивився чоловік з дуже серйозним обличчям. Фото зроблене знизу, так ніби він хотів виглядати не менше ніж директором всесвіту. У профілі було написано: 58 років. Але давайте чесно — там 58 було хіба що в душі. На вигляд — добрих шістдесят із хвостиком.
Позаду на фото стояла стара стінка, блищала полірована шафа, а на плечах у чоловіка був светр такого кольору, який, здається, бачив ще перші польські серіали по телевізору.
Звали його Віктор.
Але справжній скарб був не на фото. Справжній скарб починався в описі.
Я прочитала його раз. Потім другий. Потім третій — бо подумала, що це сарказм.
Там було написано приблизно так:
“Шукаю жінку для серйозних стосунків. До 45 років. Струнку, доглянуту, без зайвої ваги, без шкідливих звичок. Бажано без дітей. Обов’язково зі своєю квартирою, бо до себе приводити не буду — вже набридли жінки, яким потрібні тільки чоловічі метри. Має вміти готувати, створювати затишок, поважати чоловіка, не виносити мозок. Проблемних і бідних прошу не писати”.
Я сиділа на дивані й просто дивилася в телефон.
Тобто цей “молодий лев” із шафою на задньому фоні шукає жінку молодшу, струнку, без проблем, з квартирою, без дітей, щоб вона ще й борщ варила, сирники смажила, доглядала його й не задавала зайвих питань?
Ні, ну геніально.
Я вже хотіла просто закрити анкету. Але щось у мені клацнуло. Не злість навіть. Азарт.
Думаю: а давай-но подивимось, що там за подарунок долі такий.
У мене анкета була напівпорожня. Фото — зі спини, на морі, без обличчя. Вік я поставила 43. І написала йому першою.
“Вікторе, добрий вечір. Прочитала вашу анкету й зрозуміла: ось він, чоловік, який точно знає, чого хоче. Я якраз підходжу. Струнка, живу сама у своїй трикімнатній квартирі в центрі Львова, люблю готувати борщ, вареники й сирники. Дуже хочу знайти чоловіка, про якого можна дбати. Ви ще вільні?”
Відповідь прийшла майже миттєво.
Таке враження, що Віктор сидів з телефоном у руках і просто чекав, коли нарешті доля постукає йому в особисті повідомлення.
“Марина, добрий вечір. Нарешті нормальна жінка написала. А то тут одні з претензіями. Ви мені підходите. Скажіть тільки чесно: квартира справді ваша? І ви готові прийняти чоловіка у свій дім?”
Я всміхнулася.
А через хвилину він надіслав ще одне повідомлення, після якого я зрозуміла: перевірка буде значно цікавішою, ніж я думала.
“Бо я не люблю втрачати час. Мені потрібна жінка серйозна. Якщо у вас справді трикімнатна квартира, то ми можемо швидко все вирішити. Я не хлопчик, щоб місяцями ходити по кав’ярнях. Чоловік має жити там, де йому комфортно”.
Я перечитала це повідомлення й аж засміялася.
Тобто він ще навіть мого обличчя не бачив, а вже подумки поставив капці в моєму коридорі.
Я вирішила не збивати його з польоту.
“Розумію вас, Вікторе. У нашому віці справді не хочеться марнувати час. А як ви бачите спільне життя?”
Відповідь прийшла одразу:
“Все просто. Жінка займається домом. Чоловік — голова. Я можу допомагати по дрібницях, якщо буде настрій. Головне, щоб мені було спокійно. Я не терплю криків, претензій і контролю. Їжа має бути вдома щодня. Я люблю борщ, голубці, вареники. Сирники теж добре. Але без фанатизму з дієтами. Чоловік має їсти нормально”.
Я дивилася на екран і думала: оце так вакансія. “Потрібна безкоштовна хатня працівниця з житлом. Оплата — честь бути поруч”.
Я написала:
“А ви, Вікторе, що готові дати жінці?”
Він мовчав хвилин п’ять. Видно було, як в чаті з’являється і зникає “пише…”. Нарешті відповідь прийшла:
“Марина, дивне питання. Я ж чоловік. Я даю присутність, захист, стабільність. У мене пенсія, підробітки бувають. Я не альфонс, якщо ви про це. Просто не люблю меркантильних”.
“Зрозуміло. А фінансово як ви бачите побут? Комунальні, продукти?”
“Ну якщо квартира ваша, то комунальні, звичайно, ваші. Це ж ваше житло. Продукти можна разом, але жінка все одно краще знає, що купувати. Я можу іноді щось докинути. Якщо буде нормальне ставлення”.
Оце “якщо буде нормальне ставлення” мене майже добило.
Я зробила ковток холодного чаю й вирішила продовжити виставу до кінця.
Ми домовилися зустрітися в суботу в одній львівській кав’ярні неподалік центру. Віктор одразу уточнив:
“Тільки давайте без дорогих закладів. Я не люблю, коли жінки перевіряють чоловіка рахунками”.
“Не хвилюйтеся, — написала я. — Каву я можу оплатити сама”.
Він прислав смайлик із великим пальцем.
Наступного дня я прийшла на зустріч раніше. Вибрала столик біля вікна. Чесно кажучи, мені вже було не стільки цікаво, скільки трохи сумно. Бо за всім цим смішним нахабством стояла дуже проста річ: людина щиро вважала, що жінка — це сервіс.
Віктор зайшов рівно на десять хвилин пізніше. На фото він виглядав старшим, але в житті — ще старшим. Він був у тому самому светрі, акуратно зачесаний, із виразом обличчя людини, яка прийшла оцінювати товар.
Він підійшов до мого столика, глянув на мене зверху вниз і сказав:
— Марина?
— Так. Добрий день, Вікторе.
Він сів, навіть не знявши куртку.
— Ви на фото трохи інакша, — сказав він.
— Там фото зі спини.
— Ну так. Я думав, ви вища.
Я ледь не вдавилася повітрям.
— А я думала, вам 58.
Він насупився.
— Мені й є 58.
— Звичайно.
Підійшла офіціантка. Я замовила каву. Віктор довго дивився в меню, потім сказав:
— Мені чай. І сирник. Але сирник вона платить окремо, — кивнув на мене.
Офіціантка на секунду завмерла. Я спокійно сказала:
— Кожен платить за себе.
Віктор помітно розслабився.
— Оце правильно. Значить, не меркантильна.
Я дістала з сумки маленький блокнот. Саме для цього моменту.
— Вікторе, я вчора подумала. Якщо ми говоримо серйозно, то треба чесно обговорити умови.
Він аж випростався.
— Правильно. Я люблю конкретику.
— Чудово. Тоді почнемо. Якщо чоловік переїжджає в мою квартиру, він бере на себе половину комунальних, половину продуктів, дрібний ремонт і частину побуту. Готування — по черзі. Прибирання — по черзі. Прання — кожен своє. Мої гроші — мої. Моя квартира — моя. Ключі тільки після офіційної домовленості. І ще: медична довідка, довідка про доходи й контакти близьких родичів. Бо я ж не можу пустити в дім невідомого чоловіка.
Віктор дивився на мене так, ніби я щойно запропонувала йому переписати квартиру на кота.
— Ви серйозно? — нарешті сказав він.
— Абсолютно.
— Та я ж чоловік!
— Я помітила.
— Я думав, ви нормальна жінка.
— А що не так?
— Нормальна жінка не ставить чоловіку умови.
Я нахилилася вперед і тихо сказала:
— Нормальна жінка якраз і ставить умови. Особливо коли якийсь незнайомий “принц” хоче заїхати в її квартиру з претензіями на борщ, сирники і повагу.
Він почервонів.
— Ви мене обманули.
— Ні. Я просто повторила вашу ж логіку. Ви шукаєте жінку з квартирою, молодшу, струнку, без проблем, яка буде вас обслуговувати. А коли жінка питає, що ви даєте натомість, ви ображаєтеся.
— Бо я не наймит!
— І я не наймичка.
Ми замовкли.
Сирник йому принесли гарний, з родзинками й сметаною. Він подивився на тарілку, потім на мене.
— То що, нічого не буде?
— Буде, Вікторе. У вас буде чай, сирник і, можливо, шанс подумати, чому вам пишуть не ті жінки.
Він різко підвівся.
— З такими принципами ви сама й будете сидіти у своїй трикімнатній квартирі!
Я усміхнулася.
— Краще самій у своїй квартирі, ніж із чоловіком, який шукає не любов, а безкоштовний догляд.
Він щось буркнув, кинув гроші за чай і пішов. Сирник залишився майже цілий.
Я сиділа біля вікна, допивала каву й несподівано відчула не злість, а полегшення. Бо ця історія була не тільки про Віктора. Вона була про всіх людей, які приходять у стосунки з порожніми руками, але з величезним списком вимог.
Увечері я видалила нашу переписку. Не тому, що соромилася. Просто не хотіла тримати в телефоні чужу пиху.
А додаток для знайомств залишила ще на кілька днів.
Не для того, щоб шукати “принца”.
А щоб нагадати собі: жінка з квартирою, руками, серцем і життям — це не вакансія для втомленого егоїста.
Це людина.
І якщо хтось цього не розуміє, йому точно не потрібні стосунки. Йому потрібна сиділка, кухарка і безкоштовна оренда в одному комплекті.
А я, вибачте, не здаюся в комплекті.