Повертатися я мала в суботу. Але дощі в горах зарядили такі, що третій день сиділи в готельному номері, дивилися на сіру стіну туману за вікном, і я вирішила — досить. Квиток на потяг поміняла без проблем, сіла в нічний Львів — Київ і вже о восьмій ранку стояла біля дверей своєї квартири на Русанівці.
Ключ провернувся. Замок не змінили — уже добре. У коридорі горіло світло, пахло свіжозвареною кавою і чимось іще — фарбою? Ламінатом? Я зайшла тихо, бо думала — Марта спить іще, вона ж сова. Але з її кімнати долинав чоловічий голос. Андрій, зять, щось комусь пояснював по телефону — робочі моменти, чувся той особливий менторський тон, який він завжди вмикав при підлеглих.
Я роззулася, повісила плащ. Пройшла на кухню — там усе було по-чужому. Моя улюблена турка зникла з полиці, натомість стояла якась кавоварка на трьох ніжках. Мої фіранки з вишивкою замінили на сірі римські штори. Я відчула, як у грудях щось стиснулося ще до того, як зрозуміла, що саме не так.
А потім побачила вікно в кімнату — ту, що була моєю.
Двері були прочинені. Я зазирнула. Моє ліжко зникло. Натомість стояла дитяча колиска — нова, біла, з якимось підвісним мобілем із плюшевими зайцями. Стіни перефарбували в ніжно-зелений. На підлозі лежав м'який килимок із абеткою. Мого дубового комода теж не було — на його місці стояв пеленальний столик.
— О, ви вже тут, — почула я за спиною.
Андрій стояв у дверях вітальні, тримаючи в руках горнятко з кавою. Футболка з якимось стартапом, домашні капці. Виглядав абсолютно спокійним. Навіть задоволеним.
— А Марта казала, що ви в суботу. Ми хотіли вас зустріти, — і жодної краплі розгубленості.
— Де моє ліжко? — запитала я рівно.
— На балконі. Ви ж розумієте, ми не викинули. Воно накрите, стоїть нормально. Просто… ну, ви бачите, — він обвів рукою кімнату. — Ми ж чекаємо дитину. За місяць народжувати. Ваш онук, зрештою.
Я мовчки пройшла через вітальню на балкон. Ліжко стояло під поліетиленом, замотане скотчем. Моє ліжко. Те саме, яке ми купили з Віктором п'ятнадцять років тому в меблевому на Борщагівці. З високим узголів'ям, дерев'яним, трохи пошарпаним зліва — Віктор завжди спирався ліктем, коли читав на ніч. І ось воно стоїть, як непотріб, серед порожніх горщиків і старого велосипеда.
— Я вам нову тахту купили, — сказав Андрій, підходячи ззаду. — У вітальню. Розкладається, дуже зручна. Сучасна.
Я повернулася до нього. Дивилася і думала: цей чоловік зайшов у мою квартиру чотири роки тому. Спершу — гостювати. Потім — «на пару місяців, бо оренду підняли». Потім — «поки своє не купимо». І ось тепер він перефарбовує мої стіни, виносить мої меблі і повідомляє мене про це, як про доконаний факт, ніби я тут — гостя, яка затрималася.
— А чому ти питаєш мене про це зараз? — запитала я. — Не до того, як усе зробити. А після.
Він знизав плечима. Ковтнув кави.
— Бо це очевидно. Дитині потрібна кімната. У вас їх три. А ви живете одна.
— Я живу одна у своїй квартирі. Усі три кімнати — мої. І одна з них була моєю спальнею.
— Була, — він зробив наголос на цьому слові. — А тепер буде дитяча. Олена Степанівна, ну ви ж доросла людина. У вас онук. Ви що, проти?
Я нічого не відповіла. Розвернулася, пішла на кухню, сіла на стілець. Андрій залишився стояти в коридорі. Я чула, як він допиває каву, як ставить горнятко на полицю.
Марта зателефонувала за пів години.
— Мамо, Андрій сказав, що ти приїхала раніше. Слухай, я розумію, воно виглядає трохи несподівано…
— Трохи? — я ледь не розсміялася. — Моє ліжко стоїть на балконі під плівкою, як старий диван на дачі. Ти називаєш це «трохи несподівано»?
— Мамо, ми хотіли зробити красиво. Доробити кімнату, поставити тахту в вітальні, приготувати вечерю, сісти й спокійно поговорити. Ти ж знаєш, що ми чекаємо дитину. Хіба це не радість?
— Радість, — сказала я. — Але чому моя радість має починатися з того, що мене виносять на балкон?
Марта замовкла. Я чула, як у слухавці шумить офіс — дзвінки, голоси, гул принтера.
— Андрій сказав, що дитяча — це тимчасово, — промовила вона тихіше. — Років до трьох. Потім ми щось придумаємо.
— Ви вже чотири роки «щось придумуєте», — сказала я. — Спочатку ви в'їхали в гостьову кімнату. Потім зайняли вітальню своїми речами. Тепер моя спальня — дитяча. Що далі? Кухня стане твоїм кабінетом, а мені залишиться балкон?
— Мамо, ну що ти таке говориш!
— Я кажу те, що бачу, — я відчула, як тремтить голос. — Ви мене навіть не запитали. Просто зробили за моєю спиною — ніби я тут ніхто. Ніби це не моя квартира.
— Це і моя квартира, — сказала Марта. — Я тут виросла.
— Ти тут виросла, — повторила я. — І ти знаєш, скільки ми з батьком за неї платили. Знаєш, як він радів довбаному балкону, бо мріяв вирощувати там помідори. Знаєш, що цей дубовий комод — єдине, що залишилося від моєї бабусі. І ти дозволила Андрієві його викинути?
— Ми його не викинули! Він у гаражі, у Сашка.
— У гаражі, — я закрила очі. — Моє життя — у гаражі.
Увечері вони прийшли разом. Марта принесла торт — «Празький», мій улюблений. Андрій тримав у руках букет білих троянд. Вони сіли навпроти мене за стіл у кухні, і я побачила, як Марта нервово поправляє серветку, як Андрій надто старанно розставляє чашки.
Це був спектакль.
— Мамо, — почала Марта, — ми розуміємо, що зробили не зовсім правильно. Треба було спершу поговорити. Але ти сама подумай: дитина — це ж чудово. Це твій онук. У тебе буде для нього ціла кімната.
— У мене буде? — я підняла брову. — Чи у вас?
— Це спільна квартира, — вставив Андрій. — У нас сім'я. Ми ж не чужі люди.
— Андрію, — я подивилася на нього впритул, — квартира записана на мене. Ти тут прописаний? Ні. Ти маєш частку? Ні. Ти вкладав у цей ремонт хоч гривню? Ні. Тож не кажи мені про «спільну квартиру».
Він почервонів. Але швидко взяв себе в руки.
— Я розумію вашу образу, — сказав він спокійніше. — Але дитина народиться за місяць. Ви ж не виженете нас із немовлям?
І ось тут воно. Той самий гачок. Та сама пастка. Вони знали, що я не вижену. Вони на це й розраховували.
Я подивилася на Марту. Моя донька. Моя єдина дитина, яку я ростила сама після смерті Віктора. Котрій я віддала свою гостьову, не задумуючись. Котра обіцяла, що вони поживуть «пів року, максимум рік». І от уже четвертий рік я прокидаюся від її будильника, чую їхні сварки через тонкі стіни, знаходжу чужі речі у своїй шафі.
І тепер — немовля. Кімната. Моє ліжко на балконі.
— Я не вижену вас із немовлям, — сказала я тихо. — Але я й не житиму на балконі.
Вони перезирнулися.
— А що ти зробиш? — запитала Марта обережно.
Я встала з-за столу. Підійшла до вікна. За склом сіяв дощ, дрібний, осінній, з тих, що затягуються на тижні. У дворі горіли ліхтарі, мокре листя блищало на асфальті.
— Завтра я подзвоню ріелтору, — сказала я. — Я продаю цю квартиру.
— Що? — Марта підскочила. — Мамо, ти з глузду з'їхала? А де ми будемо жити?!
— А це вже не моя справа, — я повернулася до них. — Вам по двадцять вісім років, ви обоє працюєте. Чотири роки ви не спромоглися навіть на оренду. Андрій міняє машини щороку, ти їздиш у відпустки, а на власне житло — нічого. Тепер у вас буде стимул.
— Ти не продаси, — сказала Марта. — Це наша квартира. Я тут виросла!
— Ти тут виросла, — кивнула я. — А тепер виростеш іще трохи. Виїдеш. Почнеш відповідати за своє життя сама. Без моєї гостьової, без моєї спальні, без мого балкона. Це для твого ж добра, доню.
Вона дивилася на мене так, наче бачила вперше. Андрій сидів білий, мов та троянда, яку він так і не вийняв із целофану.
— Ви не можете так вчинити, — сказав він. — Це жорстоко.
— Жорстоко — це винести ліжко жінки на балкон, поки вона у відпустці. Усе інше — справедливість.
Наступного дня я справді зателефонувала ріелтору. Квартиру виставили на продаж за тиждень. Покупці знайшлися швидко — Русанівка, набережна, гарний район. Марта перші дні не розмовляла зі мною взагалі. Андрій ходив із ображеним виглядом, грюкав дверима, щось бурчав про «старість егоїстичну» і «бабусь, які не люблять онуків».
Але за два тижні вони знайшли квартиру в Броварах. В іпотеку. Я дала їм половину суми з продажу — на перший внесок. Другу половину поклала на рахунок і купила собі однокімнатну студію на Подолі. Маленьку, світлу, з вікнами на Андріївський узвіз.
Тахту вони забрали. Моє ліжко я повернула з балкона. Воно тепер стоїть біля вікна, і вранці, коли сонце падає на подушку, я прокидаюся сама — у своєму просторі, у своїй тиші, у своєму житті.
На узголів'ї досі видно слід від ліктя. Я іноді проводжу по ньому пальцями — і згадую Віктора. Він би мною пишався.
