Світло згасло, коли я саме задувала свічки. Торт був з масляним кремом, зверху — цифра 60. Я набрала повітря, а хтось клацнув вимикачем. У темряві пролунав голос Остапа: «Тьотю, не хвилюйся, це сюрприз». Я й не хвилювалася. До того моменту мені здавалося, що гіршого за цю цифру на торті вже не буде.
Святкували у дворі мого будинку на Горечі. Пахло липами й вогким димом від мангала, на столі стояли миски з голубцями, а Марта повісила гірлянду між абрикосами. Сусідський пес Бровко весь вечір гавкав на промінь проектора, і ніхто не міг його заспокоїти. Сусідка Стефа допомагала різати ковбасу і раз у раз питала, чому я не сідаю. Я не сідала, бо чекала, коли закінчиться цей вечір.
Марта й Остап готували «сюрприз» два тижні. Вони сказали: «Тітко, це буде як фільм про тебе». Я думала — старі фотографії, може, вітання від родичів. А вони вимкнули світло і ввімкнули проектор на білій стіні сараю.
Спочатку пішли фотографії: я молода, на випускному в педучилищі, потім з їхньою мамою на морі, далі — хрестини Марти. Я усміхалася. Потім пішло відео. Я в нічній сорочці шукала окуляри й говорила сама до себе. Остап наклав музику з детектива. На екрані напис: «Справа № 1: зникнення окулярів». Гості засміялися. Далі — я спала перед телевізором, я скаржилася на коліна, я збільшувала шрифт на телефоні. Під кожним відео — коментарі про мій вік.
А потім на екрані з’явилося відео, яке я нікому ніколи не показувала. Я сиджу на ліжку в спальні й плачу. Того дня Марта попросила посидіти з її донькою на вихідні, а я відмовила, бо була вимотана. Вона кинула слухавку. Я плакала, не знаючи, що Остап стоїть у коридорі з телефоном. На відео був титр: «Коли тітка зрозуміла, що хтось може прожити без її допомоги». Марта зареготала. Решта гостей — ні.
Я вхопилася за край столу. Виделка впала на камінь. Я підвелася.
— Вимкни.
Остап махнув рукою:
— Зачекай, там кінцівка.
— Для мене вже кінець.
Я пішла до хати. Марта — за мною.
— Тьотю, ти що, образилася?
— Ви показали гостям, як я плачу. Без мого дозволу.
— Це ж сімейний жарт.
— Сімейний жарт — це коли всім смішно. А сміялася тільки ти.
Вбіг Остап.
— Ми два тижні монтували. Могла б подякувати.
Я обернулася до них. У грудях зробилося тісно, наче хтось затягнув пояс.
— Я продала пай за триста сорок тисяч гривень і віддала вам на перші внески. Я виплачувала сім тисяч щомісяця за твою машину, Остапе. Я сиділа з вашими дітьми, коли ви будували кар’єру. І жодного разу не змусила вас почуватися винними. А ви зробили з мене посміховисько.
Марта ступила назад, ніби я її вдарила.
— Ти завжди згадуєш, скільки зробила.
— Сьогодні перший раз.
Свято закінчилося рано. Гості розходилися, ховаючи очі від торта, на якому так і не запалили свічки. Я не вийшла попрощатися.
Назавтра о восьмій ранку зателефонував Остап.
— Тьотю, забери Марка з садка, ми з Іриною йдемо на концерт.
— Не можу.
— Чому?
— Вчора був мій ювілей, якщо ти забув.
Він щось буркнув і поклав трубку. Через годину — Марта.
— Тьотю, мені треба в банк, підпиши поруку на кредит. І позич двадцять тисяч до зарплати.
Я не стала нічого пояснювати. Відкрила сімейний чат і написала: «Найближчі тижні я не розв’язую ваші проблеми».
Марта відповіла за хвилину: «Ти маніпулюєш». Остап додав: «Ти караєш дітей».
За годину вони були на моєму порозі. Остап кричав:
— Чого ти добиваєшся?
— Щоб ви зрозуміли: моя допомога — це вибір, а не обов’язок.
— Ми твоя сім’я.
— Саме тому я чекала поваги.
Вони грюкнули дверима так, що зі стіни впала ікона. Я підняла її. Скло тріснуло в куті.
Три дні я не знала, куди себе подіти. За двадцять років мені не треба було нікого забирати з садка, нікому позичати гроші, нікого годувати. Стефа зайшла ввечері з пляшкою вина і каже:
— Знаєш, що я думаю?
— Що я жахлива тітка?
— Що ти наважилася жити для себе.
Я не відповіла. Наступного дня пішла й записалася на курси кераміки в центрі. Купила абонемент на вісім занять — шістсот гривень. Потім ми зі Стефою поїхали на вихідні до Ворохти. Я зняла номер за тисячу двісті гривень на добу і нікому не звітувала.
Через два місяці Марта прийшла сама. Без доньки, без прохання, без конверта з рахунком. Вона стояла на порозі, тримаючи флешку.
— Можна?
Я відступила. Вона сіла на кухні, я не запропонувала їй чаю.
— Я показала відео подрузі. Оксані, з роботи.
— І що?
— Вона не засміялася. Запитала: «Ви справді думали, що це смішно?»
Я мовчала. Марта поклала флешку на стіл.
— Це єдина копія. Решту я видалила.
— Ти не можеш видалити те, що я відчула.
— Я знаю.
І вона не додала жодного виправдання. Посиділа ще хвилину, тоді встала й пішла.
Коли двері за нею зачинилися, я довго крутила ту флешку в пальцях. Потім дістала з шафи папку з документами на будинок і викликала таксі до нотаріуса на вулицю Головну.
Нотарус, пан Віктор, підняв брови:
— Оксано Степанівно, ви впевнені?
— Покажіть, де підписати.
Я оформила дарчу на будинок на дитячий фонд. Той самий, що опікується сиротами в Чернівецькій області.
Через тиждень Остап зателефонував. Голос звучав, як натягнута струна.
— Тьотю, що це за копія дарчої?
— Це мій будинок. Тепер він належить не вам.
— Ти збожеволіла!
— Ні. Я продала пай, щоб ви мали житло. Тепер своїм житлом я розпоряджаюся сама.
Він приїхав за двадцять хвилин. Марта теж. Вони стояли на порозі, а я тримала копію договору.
— Це мій дім, — сказав Остап.
— Твій дім — та квартира, на яку я дала тобі гроші з паю. А цей будинок — мій. І я вирішила, що він дістанеться тим, кому нікуди йти.
Марта заплакала. Остап розвернувся й пішов.
Я зачинила двері на замок. Новий замок, який я поміняла минулого тижня. Старий ключ був у Остапа. Тепер — тільки в мене.
