Телефон задрижав на кухонному столі о вісімнадцятій нуль дві. Я саме різала моркву на салат — жовті кубики, рівні, як я люблю. Рік тому я б кинула ніж і схопилася. Тепер — ні. Пальці лише трохи затремтіли.
Бо я знала, що там. Щоп'ятниці, о шостій вечора, Назар писав одне й те саме.
«Бабцю, скинь на карту, поверну з кишенькових».
Двісті гривень. Щотижня. Протягом року.
За вікном гуркотів трамвай №8, який ходив від Сихова до центру, і з вулиці тягнуло смаженою цибулею з шаурмічної на першому поверсі. Я вже не звертала уваги на цей запах. Але він був завжди, як і повідомлення.
Власне, почалося все не так. Минулого вересня, коли Назар написав мені перший раз: «Бабцю, позич трохи на квиток до Львова, мама карту вдома забула». Я скинула сто п'ятдесят. Наступного дня Оксана подзвонила, але про квиток ані слова. Я не питала.
Потім п'ятниця. Знову повідомлення. «Скинь двісті, поверну з кишенькових». Я скинула. І ще. І ще.
Спочатку я тішилася, що він пише. Бо Оксана дзвонила раз на два тижні, Андрій — раз на місяць, і то у відповідь. А Назар писав щоп'ятниці. Регулярніше за розклад трамвая.
Я знала, що це тільки гроші. Але вмовляла себе, що він хоча б згадує. Що його «бабцю, скинь» — це краще, ніж мовчання.
Моя сусідка Марія, яка щоранку поливала герань на сходовому майданчику, якось сказала:
— Орисю, він тебе доїть, як корову. Ти ж сама бачиш.
— Не говори так, — обірвала я. — Він дитина. Підліток. Він має свої потреби.
Марія знизала плечима і пішла. А я залишилася з геранню, яка пахла надто солодко. І з думкою, що вона права.
Але я продовжувала скидати. Двісті гривень щоп'ятниці. Це було небагато для Оксани, яка з чоловіком торгувала будматеріалами і їздила на новенькому Hyundai. Але для мене — це була частина моєї пенсії. П'ять тисяч двісті. Ні, стоп. Двісті помножити на сорок чотири тижні — це вісім тисяч вісімсот. Я якось порахувала. І мені стало млосно.
Але все одно скидала.
Бо він писав.
І ось — сімнадцяте вересня. Мій день народження. Сімдесят два роки. Я чекала дзвінка від Оксани. Не подзвонила. Від Андрія. Не подзвонив. Я сама написала обом: «Дякую за привітання». Оксана відповіла о другій дня: «Мамо!!! З днем народження!!! Вибач, на роботі запарка!!! Передзвоню ввечері!!!» Три знаки оклику на речення. Андрій не відповів взагалі.
Я накрила стіл на одну персону. Дістала тарілку з синьою облямівкою, яка залишилася від моєї мами. Зварила борщ із білими грибами — Орест завжди казав, що цей борщ — єдине, заради чого варто було зі мною одружитись. Потім ще додавав: «Ну, і ще пара причин». Я скучила за цим жартом.
Сіла за стіл. Телефон лежав поруч. І о вісімнадцятій нуль дві він завібрував.
Я подивилася на екран. Назар.
«Бабцю, скинь на карту, поверну з кишенькових 😊»
Ні «з днем народження». Ні «вітаю». Ні навіть тупого скопійованого віршика з Viber. Тільки смайлик.
Рік я купувала собі цей жовтий кружечок за двісті гривень щотижня.
Я сиділа з телефоном у долоні. На великому пальці лишився слід від ножа — я порізалася, коли різала моркву. Не помітила.
Написала відповідь. Стерла тричі. Потім просто:
«Назаре, в мене сьогодні день народження. Ти знав?»
Три хвилини беззвучності. Я чула, як Рудько, сусідський кіт, дряпається у двері балкона. Я впустила його, він стрибнув на підвіконня.
Телефон пікнув.
«Сорі бабцю!! З днем народження!!! 🎂 То скинеш?»
Марія мала рацію. Я знала це давно. Але мені потрібне було це речення, щоб перестати брехати собі.
Я не скинула. Перший раз за рік. Я вимкнула телефон і поклала його в шухляду до старих виделок.
З'їла борщ. Потім сирник, який спекла з самого ранку. Потім помила посуд. Сіла в крісло Ореста — витерте, з підлокітниками, які вже не відмити. Увімкнула телевізор. Там показували концерт до Дня незалежності, хоча він був місяць тому.
Вранці подзвонила Оксана. Голос був не стривожений, а обурений.
— Мамо, чому ти не скинула Назару гроші? Він мені дзвонив, казав, що ти ігноруєш.
Я відповіла спокійно:
— Оксанко, ти знала, що він щоп'ятниці просить у мене гроші?
Пауза. Довга, як затягнута сварка.
— Які гроші? — вона промовила тим тоном, яким у дитинстві брехала про розбиту склянку.
— П'ятниця, шоста вечора, двісті гривень. Протягом року. Знаєш чи ні?
Знову мовчання. Потім зітхання.
— Мамо, це дитина. Не роби з мухи слона. Він просто знає, що бабця не відмовить.
Я поклала слухавку. Не кинула, не гримнула. Просто натиснула на червону кнопку і примостила телефон на комод. Поруч стояла фотографія Назара з першого причастя — білий костюм, перелякані очі, свічка в обох руках.
Наступної п'ятниці о шостій телефон знову задрижав. У шухляді. Я дістала його. Те саме повідомлення, слово в слово.
Я відповіла:
«Не скину. Але якщо хочеш, приїдь у неділю на сирник. Спечу з родзинками, як ти любиш».
Він прочитав о шостій нуль три. Не відповів.
Минув тиждень. Другий. Третій. П'ятниці приходили без вібрацій. Мовчання, до якого я звикла, раптом стало гострішим. Бо одне — бути самотньою і не знати, а зовсім інше — знати точно, скільки коштував цей контакт і що стається, коли перестаєш платити.
Я ловила себе на тому, що відкриваю Viber і гортаю нашу переписку. Сорок чотири рази «скинь на карту» і сорок чотири рази «дякую бабцю». Я гортала й гортала, шукаючи щось інше. Одне питання про здоров'я. Одне «як справи». Одну фотку кота чи школи.
Нічого.
І ось — жовтень. П'ятниця. Я сиджу на балконі. Рудько лежить на перилах, жмуриться. У руках у мене не телефон, а банківська квитанція.
Сьогодні я пішла в ПриватБанк на проспекті Червоної Калини. Стала в чергу через термінал. Дівчина-касирка, молоденька, з татуюванням у вигляді метелика на зап'ястку, спитала:
— Ви закриваєте рахунок? Чому?
— Вже не потрібен, — сказала я.
Вона знизала плечима, надрукувала щось у комп'ютері. Я зняла всі гроші з картки. Десять тисяч чотириста гривень. Це були ті самі, які я не дослала за останні сім місяців. Ні, не так. Я просто накопичила. Неважливо.
Потім я підійшла до іншого віконця і перерахувала всю суму на рахунок благодійного фонду «Повернись живим». Касирка подивилася на мене, потім на суму. Надрукувала квитанцію. Простягнула мені. Я взяла її за краєчок, акуратно склала вдвоє і поклала в кишеню.
Вийшла на вулицю. Жовтневе сонце било в очі. На зупинці висів білборд з рекламою концерту «Океану Ельзи». Я купила собі каву в пластиковому стаканчику за двадцять п'ять гривень біля кіоску. Пила й дивилася, як трамвай №8 повзе вгору.
Вдома спекла сирник. З родзинками. Накрила стіл на одну персону. Поставила тарілку з синьою облямівкою. Поклала поруч виделку.
У неділю о дванадцятій у двері подзвонили.
Я відчинила. Назар стояв на порозі. Він підріс за ці місяці, став вищий за мене на півголови. Долоні в кишенях джинсів, капюшон насунутий на очі.
— Привіт, бабцю, — буркнув. — Мама сказала, щоб я приїхав.
— Добре, що приїхав. Заходь.
Він зайшов, зняв кросівки. Сів за стіл. Я поклала йому шматок сирника, ще теплого.
Він їв, опустивши очі в тарілку. Я стояла біля комода, тримаючи квитанцію двома пальцями. Потім поклала її на стіл поруч із його тарілкою.
Він підняв очі. Прочитав.
— Що це?
— Це те, куди пішли твої гроші. Десять тисяч чотириста гривень. Я закрила карту.
Він дивився на папірець. На його обличчі не було злості. Було здивування. І ще щось, чого я не встигла розгледіти.
— Я не хотів… — почав він.
— Знаю, — перервала я м'яко. — Але тепер можеш не вибачатися.
Він відсунув тарілку. Подивився на Рудька, який сидів на балконі й вилизував лапу.
— Можна я ще візьму? — спитав він, показавши на порожню тарілку.
— Бери.
Він підвівся, взяв ніж, відрізав собі ще шматок. Я вийшла на балкон. Рудько підійшов, потерся об мої ноги.
Назар вийшов слідом, став поруч. З балкона було видно дах оперного театру і далекі гори.
— Я поверну, — сказав він, не дивлячись на мене.
— Не треба.
Він повернув голову. Я дивилася на дах. Пальці тремтіли, тому сховала долоні в кишені.
Назар постояв ще хвилину. Потім дістав із кишені телефон, щось надрукував і повернув екран до мене.
Я придивилася. Там було написано: «Скинь мені рецепт сирника».
Я засміялася. Не голосно. Просто видихнула.
— Скину, — сказала. — Але тільки якщо приїдеш ще раз.
Він смикнув плечем. Сховав телефон. Подивився на кота.
— А кіт чий?
— Сусідський. Але він до мене ходить, бо я його годую.
— Ясно, — сказав Назар. І залишився стояти.
Я не проганяла. Рудько застрибнув на перила, і ми втрьох дивилися, як сонце сідає за Сихів.
Через місяць, у п'ятницю, о шостій вечора, телефон знову задрижав.
Я взяла його. Назар писав: «Бабцю, я приїду в неділю. Сирник буде?»
Я надрукувала: «Буде. І торт теж. Чекаю». І додала смайлик.
Він відповів: «😊»
Я поклала телефон на стіл. Поруч лежала квитанція, яку я так і не викинула. Я взяла її, роздерла на дрібні шматочки й викинула у смітник під раковиною.
Потім помила руки, дістала з шафи борошно і почала замішувати тісто.
На вісімнадцяту п'ятницю я більше не чекала.
Я просто пекла сирник.
І коли за вікном гуркнув трамвай, я навіть не здригнулася.
