Марічка стояла в передпокої в гумових чобітках з червоними метеликами й питала маму так, ніби йшлося про погоду:
— Мам, а за тиждень ми знову поїдемо до бабусі по банки?
Юля поправила їй шапку і засміялась:
— За місяць, сонечко, не за тиждень.
— Бо в садочку Оленка каже, що її бабуся пече млинці і вони разом граються. А ми тільки приїжджаємо і забираємо банки. — Марічка смикнула за шнурівку.
А я в той момент закручувала кришку на чотирнадцятій банці — з тушкованкою. Пальці зісковзнули, металева смужка порізала подушечку. Кров виступила краплею. Я не відчула болю. Тільки подивилась на свої долоні — у подряпинах від кришок, з облізлим лаком, який я робила ще до смерті Богдана.
Мені шістдесят п'ять. Тридцять вісім років я викладала українську мову в школі № 4 у Білій Церкві. Богдан, мій чоловік, пішов три роки тому — серце, прямо на залізничному депо, між рейсами. Відтоді живу сама в батьківській хаті на краю міста, біля парку Олександрія. Восени туди з річки Рось наповзає такий туман, що паркан сусідки Віри Гнатівни не видно з мого ґанку. А по вранцях пахне мокрими каштанами і вугіллям від старих пічок.
Олег, мій син, мешкає в Києві зі своєю Юлею та Марічкою в однушці з іпотекою. Її вони називають «двокімнатний апартамент європейського формату». Їхати до мене — півтори години по Одеській трасі. Але завжди виходить, що приїжджають раз на місяць. У неділю. З порожнім багажником.
Вони не приїжджають. Вони впадають. Олег входить, цілує в щоку, питає: «Мамо, як ви там?» — і ще до відповіді дістає телефон. Юля ставить чайник, але каже, що мою листову не п'є, у неї своя з пакетика — липова з імбиром. Марічка сідає на підлогу в моїй кімнаті й висипає всі олівці з коробки. А я тим часом розставляю на столі обід.
Відколи не стало Богдана, моїм способом жити далі були закрутки. Не куховарство заради їжі — саме закрутки. Бо коли ти крутиш банку, то не чуєш власної голови. А я боялась почути, що залишилась сама. Тому льох під хатою нагадував магазин: вісімдесят сім банок огірків, тушкованка, лечо, варення з вишні, томлена капуста, борщ у півлітрових — все рівними рядами, як у бібліотеці.
Спершу я робила це для себе. Потім почала віддавати Олегові. Одну банку, дві. «На, синку, це ж домашнє, не те що з супермаркету». Він брав. Юля дякувала. Марічка питала, чи є полуничне.
Не згадаю, коли дві банки перетворились на дванадцять. Потім на чотирнадцять. Тиждень до їхнього приїзду я виставляла на столі ряд банок, як солдатів, і вирішувала, що саме віддам. Тушкованка у великій. Вареники з вишнею у пластиковому контейнері. Огірки квашені. Лечо. Борщ, бо Марічка його їсть. Голубці, бо Юля «не має часу готувати в будень».
У четвер я їздила на ринок біля залізничного вокзалу. У п'ятницю крутила, варила, бланшувала. У суботу готувала недільний обід і пекла торт «Прага». У неділю вставала о п'ятій ранку, щоб усе було гаряче і свіже. Олег ніколи не питав, скільки це коштує. Якось я пожартувала, стоячи біля відкритого багажника: «Синку, я вже ті банки рахую, бо льох порожніє». Він засміявся: «Мамо, це означає, що ви добре готуєте».
А потім та жовтнева неділя. Обід з'їли за дев'ятнадцять хвилин. Я не засікала — просто глянула на годинник, коли Юля відсунула тарілку й сказала, що треба їхати, бо в Марічки вранці англійська. І Марічка в передпокої, з червоними метеликами на чоботях, зробила те, чого не зробили дорослі: назвала все своїми словами.
— А ми тільки приїжджаємо і забираємо банки.
Олег почервнів. Я це бачила, бо стояла в кухні з цією чотирнадцятою банкою. Юля засміялась і сказала: «Бо в бабусі смачне варення, правда ж?» Марічка не відповіла. Взяла свій рюкзак і вийшла на ґанок, де вже гавкав сусідський пес Рябко — він завжди гавкає, коли Олег заводить двигун.
Олег повернувся по останню сумку. Поцілував у щоку. Сказав: «Дякую, ма. На тижні наберу».
Не набрав. Я зачинила двері, засунула засув. Сіла за стіл. На підвіконні стояли три порожні банки, які він віддав минулого місяця. Немиті, з засохлими огірковими лушпайками. Я сиділа й рахувала. Не банки — час. Чотири дні підготовки. Дев'ятнадцять хвилин обіду. П'ять хвилин на чай. Вісім хвилин вантажити багажник. І «наберу на тижні», яке ніколи не стає дзвінком.
Тридцять вісім років я вчила дітей читати між рядками. А власного сина не прочитала. Чи не хотіла.
У наступний четвер я не поїхала на ринок. У п'ятницю не ввімкнула плиту. У суботу, коли зазвичай пекла торт, я пішла до Віри Гнатівни через паркан. Ми пили чай з сушеними яблуками. Вона глянула на мене і спитала:
— Надійко, ти чого така сіра? Вмліло в тебе щось?
Я розповіла. Не про банки — про Марічку. Про одне речення.
Віра Гнатівна поклала ложку і сказала:
— Надіє, я тобі таке скажу. Мої Дмитро і Леся приїжджають щотижня. Знаєш чому? Бо я їм сказала, що як не будуть приїжджати, то я цю хату перепишу на дитячий будинок. — Вона підсунула мені вазочку зі згущеним молоком. — Жартую. Але не зовсім.
Коли Олег зателефонував наступної неділі — а він зателефонував, бо випав перший вікенд місяця, — він сказав: «Ма, ну що, приїжджаємо? Марічка питає за полуничне».
І тоді я зробила те, чого не робила ніколи. Не стала виправдовуватись.
— Синку, цього місяця я нічого не готувала. Я втомилась.
У слухавці зависла пауза. Довга, зовсім не та, що в передпокої. Олег хмикнув:
— А, ну тоді… то, може, перенесемо на наступний місяць? Юля і так має якусь зустріч. А Марічка… я їй щось скажу.
— Скажи. — я поклала слухавку.
За вікном зривався перший сніг. Мокрий, дрібний — такий, що тане ще в повітрі, не долітаючи до землі. Я дивилась, як він зникає над парканом, і чула, як Рябко гавкає на поштарку.
Тоді я відчинила шафу в сінях і дістала старий зошит у клітинку, який мені віддала ще мама. На першій сторінці стояло: «Рецепти. Надія Іванівна». Синім стрижнем, яким ще Богдан підписував накладні, я написала на останній сторінці два рядки. Не скажу які. Може, колись Олег їх прочитає. Але я не просто написала — я зробила інакше.
Наступного ранку я витягла з льоху всі вісімдесят сім банок. Залишила лише три: одну з полуничним варенням для Марічки, одну з тушкованкою для себе і одну з огірками, бо Богдан любив їх ставити на стіл. Решту — вісімдесят чотири банки — я поскладала в ящики з-під яблук. Викликала вантажне таксі. І відвезла все в дитячий будинок на іншу сторону міста, до школи-інтернату для дітей з порушенням зору.
Там на прохідній я підписала накладну. Мені дали папірець з печаткою: «Прийнято від Надії Іванівни Ковальчук — 84 (вісімдесят чотири) банки консервації». Я склала цей папірець учетверо і поклала в кишеню пальта.
А потім пішла додому, сіла на ґанку і просиділа до вечора. Рябко лежав біля моїх ніг і час від часу піднімав голову, коли по дорозі проїжджала машина.
Через два тижні Олег приїхав без попередження. Один, без Юлі і Марічки. У багажнику — порожні ящики з-під бананів, які він привіз «щоб вам було куди складати». Він зайшов у хату, і я вже стояла в кухні. На столі — нічого. Ні банок, ні обіду.
— Ма, я тут… ми тут подумали…
Він не договорив. Я дістала з кишені ту накладну, розгорнула і поклала йому на стіл, поруч із порожньою чотирнадцятою банкою. Він прочитав. Раз. Двічі.
Сказав тільки:
— Вісімдесят чотири?
— Вісімдесят чотири, — я сіла на стілець. — Лишила три. Одну для твоєї доньки, як захоче приїхати не тільки по банки. Одну для себе. Одну для Богдана, хай постоїть.
Олег узяв папірець, потер пальцями печатку. Потім підняв голову. Він не встиг дістати телефон, бо вимкнув його ще в машині.
— А що мені сказати Марічці?
— Скажи правду. Ті банки більше не мої. Тепер вони в дітей, які не мають до кого приїжджати по вишневе.
Я встала, вийшла в сіни, взяла ключ із гвіздка. Відімкнула льох. Там, на порожніх полицях, стояли три банки. Я показала Олегові. Він спустився сходами, притиснув долонею банку з огірками — ту, що з позаминулого літа, яку Богдан колись закручував сам. Потім тихо поставив назад. Я не чую слів, але бачила, як у нього затремтіли пальці. Коли він обернувся, я простягнула йому полуничне.
— Привезеш Марічці. І передаси, що бабуся із нею зіграє в доміно наступного разу. Якщо вона захоче.
Олег узяв банку. Постояв. Потім сказав: «Я наберу. Чесно».
Я кивнула — але не тому, що повірила. Просто так було легше зачинити льох. Я повернула ключ у замку, і хвіртка гупнула. Рябко знову загавкав, коли Олег сів у машину. Тільки цього разу він гавкав не на поштарку.
