Нотариус у Львові відкрив теку, і я вперше за чотири роки побачив, як у мами тремтять пальці. Не від горя — від люті. Вона сиділа навпроти мене, випрямивши спину, наче її тримали не м'язи, а звичка. Я тоді подумав: ну от і все, зараз ми почуємо, кому дістанеться типографія.
Батько помер у вівторок, а в четвер я вже стояв біля його прижиттєвого адвоката. Не тому, що чекав спадку. Просто бізнес не любить порожнечі. І коли юрист почав читати, я навіть не повірив, що це мій батько.
— Виконавцем заповіту призначено Дарію Степанівну, — адвокат зробив паузу. — Друкована майстерня на Підвальній переходить до вашого сина, пана Тараса. Але з однією умовою.
Я кивнув. Зараз скажуть про гроші.
— Він не може продати приміщення протягом десяти років. І двадцять відсотків прибутку щомісяця перераховує на іменний фонд імені Мирослави Пилипівни. Це ваша мати, пане Тарасе.
Я відчув, як по скронях поповзла злість. Батько навіть в домовині примудрився вставити мені палицю в колеса. Після оголошення мама підійшла до мене біля сходів нотаріальної контори.
— Тепер ти бачиш, що він знав, хто його син, — сказала вона.
— Мамо, а чому не ти? Чому він не відписав усе тобі?
— Бо я його кохана жінка, — вона вкутала шию хусткою. — А жінці, на відміну від спадкоємця, не обов'язково доводити, що вона щось варта.
Мені тоді здалося, що світ перевернувся. Власний батько залишив мені справу, але зв'язав руки. Тримай, сину, спадок — аби ти не проїв його за один рік.
Через два місяці після похорону я виїхав з Яриною до сусіднього Івано-Франківська. Вона чекала мене в орендованій квартирі, пахла кавою і новими меблями. Ярина працювала в салоні краси, якого так і не змогла назвати «нашим». Я їй казав: я залишив сім'ю, не тягни її в новий простір.
Ярина мовчала. Вона тоді ще не знала, що мій шлюб розпався не через неї, а через мою звичку тікати від запитань без відповідей. Вона дивилася на мене, як на чоловіка, який майже все вирішив. А я дивився на неї, як на жінку, яка не встигла поставити жодного питання.
— Ти вже поговорив з дружиною? — спитала вона ввечері, коли ми стояли на балконі.
— Ярина, не зараз.
— Тарасе, «не зараз» — це вже два роки.
— Ти ж розумієш, я не міг піти, поки батько…
— А тепер батька немає, але й ти не поспішаєш.
Я зиркнув на неї. Мала рацію. У моїх маневрах завжди була одна хитрість: я не брехав, я просто відкладав. Ярина це знала і все одно приїхала.
Колишня дружина зателефонувала в п'ятницю вранці.
— Світозара не хоче до школи, — сказала вона в слухавку. — Каже, тато обіцяв забрати її в суботу до музею.
— Я обіцяв минулого місяця, — я відкрив ноутбук і ввімкнув пошту. — Зараз не можу.
— Тарасе, ти пропустив її день народження. І тепер пропускаєш її підліткове літо.
Я відкинувся в кріслі. На екрані висів лист від бухгалтерії: чергове нагадування про аліменти. Я натиснув «закрити».
— Скажи Світозарі, що приїду наступного тижня, — повторив я, як заклинання.
Вона мовчала.
— Ти знаєш, хто приходив учора? — нарешті спитала.
— Звідки?
— Твоя мама. Принесла Світозарі скриньку з бабусиними прикрасами.
У мене всередині щось обірвалося. Бабусина скринька. Мама нікому її не віддавала. Навіть мені в дитинстві не дозволяла торкатися. А тепер привезла її моїй дочці, поки я сидів за триста кілометрів і не знав.
— І що ти сказала? — спитав я.
— Подякувала.
— А вона?
— Сказала, що Світозара не повинна розплачуватися за твої помилки.
Я відчув, як здушило в горлі. Мама вдарила точно. Не мені, а по моїй відсутності.
Того ж вечора я приїхав до Львова без попередження. Під'їхав до будинку, де ми жили з Мартою сім років. Вікна світилися. Світозара малювала на підлозі, Марта стояла біля плити. Я піднявся сходами і натиснув дзвоник.
Марта відчинила, але стала в дверях.
— Ти ж сказав, не можеш.
— Я передумав.
— Тарасе, ми домовлялися: попереджаєш заздалегідь.
— Це і моя квартира.
— Ні, — вона схрестила руки. — Це квартира твого батька, яку він заповів твоїй матері. А та дозволила нам тут жити, поки Світозара не стане повнолітньою.
Я пригадав той пункт. Батько і тут мене переграв. Він не просто відібрав у мене простір — він віддав його моїй колишній дружині і нашій дочці, а я залишився прохачем.
— І як довго ти збираєшся тримати мене за дверима?
— Доки ти не зрозумієш, що двері не мають значення, — вона дивилася на мене без ворожнечі. — Важливо, хто за ними живе.
Я розвернувся і пішов. Внизу, біля смітника, сусідський пес старий Бровка гриз кістку. Я подивився на нього і зрозумів, що хоча б одна істота в цьому дворі рада мене бачити.
Ярина зателефонувала вночі.
— Ти де?
— У Львові.
— Навіщо?
— Розбирався з сім'єю.
— З якою сім'єю? — в її голосі з'явилася істерична нотка. — Ти сказав, що все вирішив.
— Ярина, дай мені час.
— Не чіпай мене цим словом! Ти два роки ним годував. А тепер, коли твоя дружина згадала про тебе, ти знову туди?
— Вона не згадала. Вона просто…
— Що? — перебила. — Вона просто стоїть у дверях і не пускає тебе, як і всі ми?
Я не відповів.
— Знаєш, що твоя мама сказала, коли приїхала з тією скринькою? — продовжила Ярина. — Вона подивилася на Світозару і сказала: «Це єдина жінка, яку Тарас ще не встиг зрадити».
У мене всередині все похололо.
— Вона так не казала.
— Казала. Я дізналася, що ти знову їздиш до Львова. Тож я подзвонила твоїй мамі.
— Навіщо?
— Хотіла перевірити, чи пам'ятає вона, що я існую.
І от тепер я стояв на кухні в Івано-Франківську, притискаючи телефон до вуха, і розумів, що втратив більше, ніж жінку. Я втратив себе, який колись обіцяв їй, що все буде інакше.
Через три дні я приїхав до мами. Вона сиділа на веранді, під горіхом, і чистила яблука для сушіння.
— Ти хоч розумієш, що накоїв? — спитав я.
— Розумію, — вона навіть не підвела очей. — Я нарешті вчинила так, як мала вчинити ще п'ять років тому.
— Ти забрала в мене все.
— Я не забрала. Я віддала твоїм жінкам те, на що вони мали право.
Я сів на лавку. Горіх тріщав над головою, наче хотів щось сказати.
— Мамо, а чому ти не захищала мене? — спитав я.
— Ти сам відмовився від захисту, сину. Ти був чоловіком Марти, батьком Світозари, партнером у майстерні. А обрав роль хлопчика, який ховається за жіночими спинами.
— Це несправедливо.
— Справедливість — це коли ти перестаєш бігти, — вона підвела очі. — Ти вже не біжиш?
Я мовчав. Вона взяла з миски яблуко, понюхала, відклала.
— Мирослава Пилипівна, твоя бабуся, колись сказала: «Спадок — це не майно, а вміння не зрадити тим, хто тебе любить». Твоя скринька — не гроші. Твоя скринька — Світозара.
Я відчув, як стискається серце. Вона мала рацію. Я навіть не помітив, як перетворив батьківський дар на важіль, а мамину віру — на перешкоду.
— Я зникни, — тихо сказав я. — Я так боявся повторити чиюсь помилку, що вигадав собі окреме життя, де нікого не підводжу.
— Тому ти і підводив усіх, — мама всміхнулася краєчком губ. — Бо тікав від справжніх людей до вигаданих.
— А як тепер?
— А тепер іди до нотаріуса, — вона витерла руки об фартух. — Я склала новий документ. Твоя частка в друкарні переходить до Світозари, але ти маєш керувати нею до її повноліття. Якщо до того часу ти не продаси, не закладеш і не проп'єш — вона отримає все.
— А якщо продам?
— Тоді вся сума піде на фонд імені твоєї бабусі. І ти більше ніколи не переступиш поріг цієї майстерні.
Я дивився на неї і вперше бачив не маму, яка завжди прикривала, а жінку, яка вміє чекати, коли син нарешті стане дорослим.
За день я підписав папери. Це була не розплата і не помста. Це була плата за кожен «наступний тиждень», який так і не настав.
Через місяць я подзвонив Марті.
— Можна прийти? — спитав я.
— Світозара має домашнє з читання. Ми зайняті.
— Я почитаю їй.
Марта мовчала. Я почув, як на задньому плані рипнула підлога.
— Приходь о шостій, — нарешті сказала вона. — Але не з квітами. З собою.
Я прийшов без нічого. Тільки з маленькою книжкою про лисеня, яку купив у книгарні на Ринку. Світозара відчинила двері, подивилася на мене і не впізнала.
— Це тато, — тихо сказала я.
— Той тато, що весь час їде? — спитала донька.
— Той, що весь час вертається, — відповів я.
Вона мить подумала, тоді простягнула долоньку:
— Тримай книжку. Тільки я сама читатиму, а ти слухай.
Я слухав. І вперше за багато років мені не хотілося нікуди бігти.
