— Олено, твій Андрій зараз з будинку техніку тягає. І дівка з ним якась — на голові фіолетове, спідниця — як широка резинка, — голос сусіда Петра Івановича аж деренчав від обурення у слухавці. — Коробки у твій позашляховик складають. Я з-за паркану дивлюся. Вони вже, здається, й генератор прихопили, і бойлер намагаються зняти!
Цей дзвінок застав мене на заправці під Києвом. Я поверталась із відрядження до Вінниці, попереду було ще кілометрів сорок до Ворзеля. Дощ барабанив по даху орендованої автівки, а я стояла біля кавомату з пластиковим стаканчиком і не могла поворухнутися.
— Петре Івановичу, ви певні? — голос сів, довелося прокашлятися. — Може, майстри якісь? Андрій казав, що хоче систему опалення замінити.
— Які там майстри! Вона його просто біля воріт у губи цілує, а він аж світиться весь. Приїжджай швидше, бо вивезуть все підчисту. Вони вже твій новий холодильник у багажник запихають.
Я кинула недопиту каву просто в урну і побігла до машини. Руки трусилися так, що ключ ніяк не влучав у замок запалювання. Ми з Андрієм одружені п’ять років. Цей будинок ми будували на землі, яку мені залишив батько — він загинув в АТО у чотирнадцятому році. Андрій тоді навіть не був знайомий зі мною. А тепер… Я втиснула педаль газу в підлогу, виїжджаючи на трасу.
Двісті гривень за перевищення швидкості — хай. Краще штраф, ніж голі стіни у власному домі.
На повороті до нашого провулку автівку занесло на мокрому гравії. Просто біля воріт стояв чорний «Ленд Крузер» Андрія — багажник відкритий, всередині вже гора коробок. Зверху лежав плазмовий телевізор, загорнутий у харчову плівку. З дверей будинку вийшов чоловік, тягнучи за собою мій робочий стіл — той самий, з масиву дуба, який я пів року вибирала для свого кабінету. За ним випливла дівчина — фіолетове волосся, губи накачані, в руках несе мою колекцію вінілових платівок. Вона притискала їх до грудей, як свою власність, навіть не ховаючись.
Я вискочила з машини просто під зливу.
— Андрію! — крикнула так, що аж сорока з найближчої яблуні зірвалася. — Ти що, з глузду з’їхав?
Він здригнувся, мало не випустив стіл. Поставив його прямо в калюжу і почервонів — плямами, як завжди, коли нервував. Дівка озирнула мене з ніг до голови, затримала погляд на мокрому діловому костюмі, на розмазаній туші під очима і пхикнула:
— Андрюша, а це хто така? Ти ж казав, твоя колишня вже з’їхала і претензій не має.
— Колишня?! — я аж задихнулася, переступаючи через розкидані біля ганку інструменти. — Андрію, може, поясниш цій панянці, хто тут дружина? І чому ти вивозиш речі з мого будинку?
Андрій витер долоні об джинси, спробував випростатися. Вигляд мав жалюгідний — навіть шия тремтіла. Він глипнув на дівчину, потім на мене, і в очах на секунду промайнуло щось схоже на… страх? Чи, може, сором? Але відразу ж сховалося за звичною кривою посмішкою.
— Олено, ну слухай, давай спокійно, — забурмотів він, ховаючи очі. — Так вийшло. Ми з Поліною кохаємо одне одного. Я планував тобі написати повідомлення, просто трохи згодом. Ти ж поїхала…
— Повідомлення?! — я зробила крок уперед, і Андрій відступив, наступивши на ту саму калюжу, куди щойно поставив мій стіл. — І тому ти вивозиш техніку, куплену на мої гроші за мої контракти? Поліно, здається? Платівки на місце постав, і швидко.
Фіолетова подивилася на Андрія, чекаючи підтримки. Він мовчав, втупившись у землю. Тоді вона сама міцніше притисла вініл до грудей.
— Андрюш, ну скажи їй! Це тепер наше. Ти ж обіцяв, ми нову квартиру облаштуємо, пам’ятаєш? І програвач той дорогий теж візьмемо.
— Олено, не треба тут сцен, — Андрій нарешті підвищив голос, але вийшло в нього якось жалібно. — Будинок твій, згоден. Але обстановку ми купували разом. Я маю право на свою частину.
— Твоя частина — це старий велосипед, з яким ти сюди заїхав п’ять років тому, — відрізала я. — І зараз ви обоє вивантажите все назад. Живо.
Андрій криво посміхнувся і натиснув кнопку на ключі. Замки джипа клацнули.
— Нічого ми вивантажувати не будемо. Ми їдемо. Хочеш — подавай до суду, подивимося, скільки ти протягнеш зі своїми позовами. Поліно, сідай.
Дівчина кинула на мене переможний погляд і швидко пішла до пасажирських дверей. Андрій завів двигун. Позашляховик здав назад, виїхав за ворота і, піднявши хвилю брудної води з калюжі, зник за поворотом.
Я стояла посеред двору. Дощ періщив по плечах. П’ять років життя, спільних планів, ремонтів і вечірніх чаювань на веранді — все це стирчало тепер з багажника чужої машини, загорнуте в плівку.
З-за паркану обережно визирнув Петро Іванович у старому рибальському дощовику.
— Олено, дитино… Не плач. Оце ж падлюка, га? Стільки років поряд, а виявився звичайним злодюжкою. Ти дзвони в поліцію, чого стоїш?
— Дзвоню, Петре Івановичу, — я дістала телефон мокрими пальцями.
Всередині будинку панував розгардіяш: шафи порожні, на підлозі валялися вішаки, в моєму кабінеті лишився тільки голий каркас без столу і без ноутбука, який я, на щастя, взяла з собою. Андрій забрав навіть кавоварку, подаровану друзями на сорокаріччя, і робот-пилосос, яким я так пишалася. На кухонному столі справді лежала записка: «Олено, вибач. Ми різні люди. Ключі залишу під килимком».
Цікаво, що джип, на якому вони втекли, ми купували в розстрочку. Оформлений він був на мене. Андрій лише іноді докидав гроші на щомісячний платіж — його фірма з встановлення вікон то мала замовлення, то сиділа без копійки. Я сіла на єдиний вцілілий стілець і глибоко видихнула. Гаразд. Паніка — потім. Андрій, вочевидь, думав, що я почну ридати, телефонувати йому і благати повернутися. Він, певно, забув, що я — керівна партнерка адвокатського об’єднання з десятирічним стажем. Такі справи я вигравала десятками. Просто сьогодні це сталося особисто зі мною.
Перший дзвінок був до Марти — моєї колеги, яка спеціалізувалася на сімейному праві та захисті майнових інтересів.
— Мартусю, привіт. Потрібна термінова допомога. Андрій щойно вивіз із мого будинку всю побутову техніку, меблі й колекційні речі. Живе він зі мною, але земля й будинок — моя власність, батькова спадщина. Він стверджує, що це спільне майно.
У трубці почувся сухий смішок.
— Олено, співчуваю. Ситуація — лайно, але юридично ми її розкладемо. Поліція… ну, ти знаєш цю пісню — часто не хочуть братися за сімейні майнові конфлікти, відправляють до цивільного суду. Але в тебе є ключовий момент — дівка. Вона йому ніхто, прав на ваше майно не має. Це вже не сімейна справа, а злочин. Пиши заяву на обох: крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб. А якщо твої платівки колекційні — це ще й стаття про викрадення культурних цінностей. Ми їм улаштуємо веселе життя.
— А з Андрієм що?
— А з Андрієм ми подаємо цивільний позов у межах кримінального провадження. Плюс, джип у розстрочці на тобі — отже, вимагаємо або виплати половини ринкової вартості, або переведення всього боргу на нього. А ще піднімемо виписки з його рахунків за останні пів року — майже гарантовано, що він водив свою пасію по ресторанах за ваші спільні кошти. Все повернемо. Головне — зафіксуй зараз кожен порожній кут у будинку на відео і візьми свідчення сусіда.
— Він навіть встиг зняти їх на телефон, поки вони вантажили коробки.
— Ідеально. Виїжджаю до тебе завтра вранці. Тримайся.
Наступні чотири місяці перетворилися на виснажливу війну, в якій я не збиралася програвати. Спочатку Андрій поводився зухвало. Коли його вперше викликали до слідчого, він надіслав мені повідомлення: «Ти дурна, ми чоловік і дружина, нічого в тебе не вийде». Але слідчий тягнув — спершу казав, що треба дочекатися виписок з банку, потім що не вистачає якоїсь довідки про ринкову вартість платівок. Я нервувала, майже не спала, вечорами перевіряла пошту, чи не зʼявилося там нових клопотань від сторони Андрія. Виявилося, він встиг переоформити частину техніки на свою фірму за день до того, як ми подали заяву про арешт майна, — і це додало нам головного болю. Довелося окремо доводити фіктивність цих документів.
А з Поліною сталося зовсім не так, як я очікувала. Коли слідчий нарешті викликав її і спокійно пояснив, що їй світить реальний термін за співучасть у крадіжці з проникненням, вона не зламалася одразу. Перші двадцять хвилин вона сиділа, надувши губи, і твердила, що нічого не знала, що Андрій їй казав — речі його, що вона «просто допомагала коханому». Аж поки слідчий не поклав перед нею роздруківку її ж повідомлень у месенджері — там вона радила Андрію, як краще запакувати колонки, і питала, чи точно я не повернуся раніше. Ось тут вона побіліла, почала шморгати носом, розмазувати туш, повторювати: «Я не хотіла, це все він». Руки в неї трусилися, коли вона ставила підпис у протоколі. І я раптом побачила не просто «фіфу фарбовану», а перелякану двадцятичотирирічну дівчину, яка вляпалася по самі вуха.
Андрій закрутився, як вуж на сковорідці. Коли отримав копію позову про розірвання шлюбу та поділ майна, його впевненість випарувалася. Ми з Мартою підійшли до справи з бухгалтерською скрупульозністю: підняли всі чеки, виписки з моїх особистих рахунків, контракти на виконані проєкти. Довели, що плазма й кухонна техніка були куплені на гонорари, отримані задовго до шлюбу. А доходи Андрія, згідно з податковою звітністю, ледве покривали його власні витрати на пальне. Більше того, ми виявили, що за три дні до втечі він таємно зняв із нашого спільного депозитного рахунку сімсот п’ятдесят тисяч гривень — гроші, які я відкладала на новий дах. А коли ми спробували накласти арешт, частина цих коштів уже зникла — він перекинув їх на рахунок матері, і довелося подавати окремий позов.
Перше судове засідання відбулося наприкінці лютого. Андрій прийшов сам — Поліна перестала відповідати на його дзвінки одразу після того, як його рахунки заарештували. Вигляд він мав жалюгідний: костюм, який я йому колись вибирала, висів мішком, під очима — синці від недосипання. Він стояв у коридорі, тримаючи в руках м’ятий папірець, і коли я проходила повз, тихо сказав:
— Олено, ну навіщо ти так?.. Давай підпишемо мирову. Я поверну цей клятий телевізор і кавоварку. Навіщо ти бізнес мій блокуєш? У мене контракти горять, люди чекають!
Я подивилася на нього. Він стояв, опустивши плечі, і в цій позі було щось майже людське — не виправдання, ні, але якийсь відчай. Я згадала, як він колись сам монтував мені полиці в кабінеті, лаявся крізь зуби, коли дриль зривався, і переробляв, поки не вийшло рівно. Але це не скасовувало нічого.
— Мирова, Андрію, буде лише на моїх умовах, — відповіла я спокійно, поправляючи комір жакета. — Ти сам привозиш усю техніку й меблі назад, встановлюєш на місце. Повертаєш половину з тих грошей, що зняв із депозиту. Джип ми продаємо, закриваємо розстрочку, залишок — навпіл. Ні? Тоді суд прийме рішення по всій строгості, і повір — це вийде тобі набагато дорожче.
Андрій мовчав, лише жовна на вилицях заходили. Відвернувся і пішов до зали, не сказавши більше ні слова.
Рішення суду було повністю на мою користь — але його довелося чекати ще майже два місяці через перенесення засідань. Андрій подавав клопотання, намагався затягнути процес, але програв. Врешті він погодився на всі пункти, щоб я відкликала заяву про крадіжку вінілових платівок і швейцарського годинника, який він також прихопив із сейфа.
Був теплий травневий вечір. Над Ворзелем сідало сонце, у саду пахло бузком і свіжоскошеною травою. Я сиділа на веранді у плетеному кріслі, тримаючи чашку капучино обома долонями — гріла пальці, хоча надворі було зовсім не холодно. У будинку тихо гуділа кавоварка, повернена на законне місце. Генератор стояв у підсобці, телевізор висів на кронштейні, а мій робочий стіл із дуба знову займав почесне місце в кабінеті біля вікна. Усе на своїх місцях. Окрім Андрія. Я провела пальцем по краю чашки і вдихнула запах кави, змішаний із вечірнім повітрям.
З-за паркану почувся голос Петра Івановича:
— Олено, ти вдома? Я тут пиріжків напік із вишнями, пригощайся. Ну як ти, все розставила?
— Усе, Петре Івановичу, дякую вам, — я підвелася, щоб відчинити хвіртку. — Якби не ваш дзвінок тоді, не знаю, де б я зараз була.
Сусід зніяковіло махнув рукою, простягаючи тарілку, накриту вишитим рушником.
— Та що там, діло сусідське. Зате подивися на себе — зовсім інша жінка, очі горять. А цей твій… хай тепер лікті гризе.
Я провела сусіда поглядом, тримаючи в руках теплу тарілку. Повернулася на веранду, поставила пиріжки на столик поруч зі свідоцтвом про розірвання шлюбу. Не читаючи, відсунула документ убік. Дістала з конверта улюблену платівку, обережно поклала на програвач. Голка м’яко опустилася на чорний вініл, і перші такти музики попливли над вечірнім садом, змішуючись із запахом вишневої начинки.
