— Остапе, дай ключі від свого будинку в Брюховичах. Мама з тіткою Зіною поїдуть туди на вихідні, провітрять кімнати, подумають, чи можна там грядки розбити. Ти ж однаково туди не їздиш, — Оксана простягнула руку над столом так буденно, ніби просила сіль.
Мій дідівський будинок, зведений ще в шістдесятих, стояв собі тихо серед сосен. Я взяв ключі з гачка в коридорі й поклав на долоню дружині. Вона миттєво сховала їх у кишеню халата.
— Мама сказала, там трохи запущено, — додала Оксана, уникаючи мого погляду. — Вони приберуть, усе буде по-людськи. Ти ж не проти?
— А чого б я був проти? — відповів я, наливаючи собі каву. — Хай провітрюють.
Минуло три тижні. Я вирішив поїхати до Брюховичів — треба було забрати старі креслення діда з мансарди. Припаркувався біля хвіртки, відімкнув своїм ключем — і завмер.
У моїй вітальні, де завжди пахло сосновою смолою, тепер смерділо смаженим салом і дешевим освіжувачем повітря. На дідовому дубовому столі стояла чужа електрична піч, на підлозі — надувний матрац із леопардовим принтом. Мої книжки зсунули в кут, натомість на полицях красувалися бляшанки з консервацією.
— Ой, Остапе! — з-за рогу випливла Галина Петрівна, моя теща, у фартусі й з ополоником у руці. За нею вигулькнула тітка Зіна, така ж кремезна, з мокрим рушником на плечах. — А ми тут лад наводимо. Ти ж не проти?
— Лад? — перепитав я, роздивляючись сліди від мокрих тапок на паркеті. — А де мій диван?
— Ой, той старий? Ми його на горище занесли. Він скрипів. Ми тут поставили свій, набагато зручніший, — теща махнула ополоником у бік веранди.
На веранді стояв продавлений розкладний диван, накритий бордовим пледом з китицями. На ньому лежала чужа валіза.
Я мовчки піднявся на мансарду, забрав креслення, спустився і пішов до машини. Галина Петрівна вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух:
— Остапе, ти тільки не ображайся! Ми тут усе облаштуємо, ось побачиш. Терасу треба перекрити, а то тече. І паркан підправити. Я вже й майстрів придивилася. Ти, до речі, не міг би дати гривень двадцять на матеріали? Це ж для спільного добра!
Я всміхнувся, сів у машину й поїхав. Спільного добра. Ага.
Через тиждень Оксана поклала переді мною на стіл рахунок із будівельного магазину — вісімнадцять тисяч гривень за вагонку, фарбу й якісь водостічні труби.
— Це мама замовила. Тераса ж протікає, ти сам казав. Оплати, будь ласка.
— Тераса моя, — сказав я, навіть не глянувши на папірець. — Протікає — я полагоджу. А вагонку мама нехай собі на балкон ставить.
— Ти що, грошей шкодуєш? — Оксана звузила очі. — Мама старається для всіх нас, а ти…
— А я не просив старатися, — перебив я спокійно. — Я просив залишити мій будинок у спокої.
Оксана надулася, але рахунок зі столу прибрала.
Розв’язка настала в суботу. Ми були на дні народження в її двоюрідного брата. Сиділи за столом у саду, їли шашлик, цокалися чарками. Теща була в центрі уваги — розповідала, як «підняла» будинок у Брюховичах, яка там тепер «казка».
І тут її племінник, добряче хильнувши, грюкнув мене по плечу й зареготав:
— Остапе, ну в тебе й теща — бізнесвумен! Я бачив її оголошення біля вокзалу: «Будиночок у Брюховичах, доба — три тисячі гривень, сауна поруч, мангал, парковка». Усе літо розписане, казала.
За столом стало тихо. Галина Петрівна поперхнулася вином. Оксана заклякла з виделкою в руці.
— Що ти верзеш? — прошипіла теща до племінника, штовхаючи його ногою під столом. — Який ще бізнес? Ти перепив!
Але я вже почув усе. Три тисячі за добу. Оренда подобово. Мій будинок.
Я підвівся, витер губи серветкою й усміхнувся найщирішою усмішкою.
— Галино Петрівно, — сказав я тихо, але виразно. — Як цікаво. То ви, виявляється, не просто провітрювали. Ви бізнес побудували. На моїй власності. Без мого відома. Без договору. Без сплати податків.
— Остапе, ти все не так зрозумів! — теща спробувала підвестися, але зачепилася за скатертину, і чиясь чарка перекинулася. — Я просто допомагала знайомим, вони хотіли на природу…
— Знайомим за три тисячі з носа? — уточнив я. — Це дуже тепла дружба, я дивлюся.
Оксана дивилася то на мене, то на матір із розгубленим жахом. Я більше не сказав ні слова. Розвернувся й пішов геть із того саду.
Наступного ранку я був у Брюховичах. Викликав майстра, заплатив три тисячі гривень — і за півтори години на вхідних дверях і на хвіртці стояли нові замки. Важкі, сталеві, з хитрим механізмом, який не відімкнеш шпилькою.
Я сидів на лавці під парканом, пив каву з термоса й чекав. О третій дня під’їхав старий «Фольксваген», з якого вивантажилася компанія з п’ятьох людей — із сумками, пакетами з супермаркету й надувним матрацом. За кермом сиділа тітка Зіна.
— Ой, а ви хто? — запитав один із гостей, молодий хлопець у шортах.
— Я — господар цього будинку, — сказав я, підводячись. — А ви, мабуть, орендарі? Три тисячі за добу?
Вони перезирнулися. Тітка Зіна вискочила з машини, червона, як варений рак:
— Остапе, не роби дурниць! Це друзі, ми просто відпочити!
— Друзі за три тисячі, — кивнув я. — Чув уже цю пісню.
Я дістав телефон і подивився на компанію, що помітно почала нервувати:
— Дивіться, хлопці й дівчата. У вас два варіанти. Перший: ви зараз сідаєте назад у машину і їдете собі відпочивати в готель. Другий: я викликаю поліцію. У мене є відео з камер спостереження, є сусіди, які бачили, як тут кожні кілька днів мінялися люди. Є свідки, які підтвердять, що Галина Петрівна брала гроші за вхід. Як гадаєте, що скаже дільничний? А податкова? Три тисячі за добу помножити на двадцять днів — це вже шістдесят. За літо набігає майже двісті тисяч. Ви готові писати пояснення за співучасть у незаконній підприємницькій діяльності?
— Які двісті тисяч? — обурилася тітка Зіна, але гості вже розверталися до машини. Хлопець у шортах кинув сумку назад у багажник.
— Вибачте, ми не знали, що тут таке, — пробурмотів він. — Галина казала, що це її дача, все законно.
— Не її, — сказав я. — І не законно.
Машина поїхала. Тітка Зіна залишилася стояти біля хвіртки, хапаючи ротом повітря, мов риба на березі. Я відімкнув новий замок, зайшов усередину й замкнувся зсередини. Клацання пролунало глухо й вагомо.
Увечері я повернувся до Львова. Оксана чекала на кухні, бліда, з червоними очима. На столі лежали три сторінки, списані її почерком.
— Я не знала, — сказала вона тихо. — Чесно, Остапе. Я думала, мама справді просто там порядок наводить. Що вона хоче як краще. Я не знала про гроші.
— А рахунок на вісімнадцять тисяч за вагонку ти теж не бачила? — запитав я, сідаючи навпроти.
Вона мовчала, опустивши голову. Я взяв аркуші, пробіг очима — то був проект офіційного договору про оренду з правом користування, який вона чомусь склала сама. Без підписів, без дат. Спроба виправити щось, що вже згнило в основі.
— Мама сказала, що ти сам дозволив, — прошепотіла вона. — Що ти не проти, щоб у домі були люди.
— Я не проти, щоб у домі були люди, — відповів я. — Але я проти, щоб на мені заробляли, витираючи ноги об мою довіру.
Наступного дня я поїхав до Брюховичів і викинув усе чуже. Леопардовий матрац, електричну піч, бордовий плед із китицями, бляшанки з консервацією, чужий диван — усе вирушило в контейнер, який я замовив заздалегідь. Будинок знову пахнув сосновою смолою.
Теща не вітається зі мною вже другий місяць. На родинних посиденьках мене називають «жлобом» і «куркулем», але це смішно — від людей, які хотіли здавати подобово чужий дім і навіть не спитали дозволу.
Оксана їздить до матері сама. Я їй не забороняю. Але ключів від будинку в Брюховичах у неї більше немає. Я повісив їх на окремий гачок у коридорі — і тепер відчиняю двері тільки тоді, коли сам сідаю в машину й виїжджаю зі Львова на схід, туди, де сосни й тиша.
