— Повернули. Утретє.
Жінка у синьому медичному халаті важко зітхнула, зазираючи в переноску. Звідти на неї дивилося одне-єдине жовте око — друге, вкрите більмом, лише сіпалося, реагуючи на світло.
— Рудий, старий, ще й катаракта. Люди беруть, думають — впораються, а через тиждень везуть назад. Він щоразу гірше це переживає.
Кіт притиснувся боком до ґрат і глухо, без жодної надії, муркнув.
Його посадили в клітку в самому кінці коридору львівського притулку для тварин на Пасічній. Кінець коридору, остання клітка. Майже як останній шанс.
На старому каштані навпроти вікна сидів шпак Штефан. Він чув усе до останнього слова, і це йому геть не сподобалося.
Штефан був птахом нервовим, схильним до міцного слівця, але справедливим. Почухавши лапою дзьоб, він пробурмотів щось украй нецензурне і зірвався з гілки. Летіти треба було на площу Ринок, на балкон другого поверху старої кам’яниці, де мешкав найбільший місцевий тиран — папуга ара Ґандзік.
Ґандзіка називали Червонюх. Не за колір пір’я — пір’я в нього було синє, жовте і яскраво-зелене. А за характер. Він жив із двома котами, однією таксою і господарем — студентом-ветеринаром Марком. І якщо такса ще мала право голосу, то коти були у Ґандзіка на побігеньках. Ара вмів відкривати холодильник, жбурляти горіхи і бити дзьобом точно в лоба — з розмаху, як молотком.
Штефан сів на край балкона, подалі від миски з манго.
— Доброго ранку, пане Червонюх.
Ара відкрив одне око.
— Штефане, ти або смертельно хворий, або сильно п'яний. Бо здоровий шпак до мене просто так не сунеться.
— Маю справу.
Ґандзік переступив з лапи на лапу, підняв чуб і витріщився. Штефан пересмикнув крильми, наблизився і швидко-швидко зашепотів.
Коли він закінчив, ара довго мовчав. Потім клацнув дзьобом і прорізав повітря, як гільйотина:
— Ти з глузду з'їхав. Марко притяг двох котів і таксу. Мені це треба? Вони безглузді. Ти бачив, як вони лоток ділять? Третій кіт, та ще й сліпий — це катастрофа.
— Його присплять, — тихо сказав Штефан. — Не заснуть, не перевиховають. При-сплять. Назавжди.
Ґандзік сіпнувся. Крила опустилися.
— Бо що?
— Бо сліпий і нікому не потрібен. Там у коридорі його клітка остання. Знаєш, що це означає? Якщо четвертий раз повернуть — усе.
Ара завмер. Потім розвернувся, схопив дзьобом манго і з розмаху шпурнув його через увесь балкон. Коти, що дрімали на лежаку, миттєво щезли під диван.
— Ненавиджу людей, — гаркнув Ґандзік. — І себе зараз ненавиджу. Бо я, здається, у це вляпаюся. Як ми поведемо Марка до того притулку?
Штефан аж підскочив.
— Це моя робота. Тут півтора кілометра через парк. Я зроблю виставу, він у мене побіжить, як навіжений.
— Ну дивися, — буркнув Ґандзік. — Даю згоду.
І Штефан, радісно свиснувши, схопив манго і щез.
Ара хотів обуритися, але передумав. Він раптом зрозумів, що стоїть і посміхається. Вперше за довгий час.
Наступного ранку Марко вийшов із брами і попрямував через парк до зупинки трамвая. Він ішов, нічого не підозрюючи, коли раптом із куща бузку з диким вереском випав шпак.
Шпак волочив праве крило, кульгав на ліву лапу, заходився від крику і крутився на місці, ніби його щойно переїхало колесо дитячого самоката.
— Ой бідосі, — Марко присів. — Маленький, давай допоможу.
Він простягнув руку. Штефан стрибнув на крок далі. Марко — за ним. Шпак — ще далі. Кричав він так, що з вікон повизирали бабусі. І весь цей жахливий концерт повільно рухався в бік вулиці Пасічної.
За пів години Марко, спітнілий і злий, вдерся у відчинені двері притулку слідом за птахом, що голосив, як сирена повітряної тривоги. Працівниці повискакували в коридор. Почалася метушня — кілька людей намагалися зловити «пораненого», але Штефан ухилявся, верещав і просувався в глибину коридору, поки не побачив потрібну клітку.
Він завмер. Перестав кричати. Підібгав крило, спокійно злетів на дах клітки рудого кота і втупився Маркові прямо в очі.
— Ну, думай давай. Швидше. Люди, це ж неможливо, — бурмотів він собі під дзьоб.
Марко важко дихав. Перевів погляд зі шпака на кота. Рудий, худющий, одне око заплющене, друге — благальне, жовте, як осінній ліхтар, — світить прямо в душу. Кіт тицьнувся носом у ґрати і жалібно нявкнув.
— Слухай, — видихнув Марко. — Ти мене… Ти привів мене до нього?
— Нарешті! — заверещав Штефан і, вдаривши крильми, рвонув у відчинене вікно.
Марко відкрив клітку. Кіт одразу вперся лобом йому в долоню.
— Я забираю його.
Працівниці загомоніли: це ж той самий, йому потрібен особливий догляд, у нього зір на двадцять п'ять відсотків, його завжди повертають.
— Він не повернеться більше, — відрізав Марко. — Несіть документи.
Удома був скандал. Тобто не скандал, а організаційні збори. Ґандзік особисто.
Він спустився на підлогу, вигнав котів з-під дивана і почав інструктаж. Спочатку взяв таксу за вухо і підвів до лотка, показуючи — мовляв, це туалет. Потім притягнув рудого до миски, відігнавши решту, і прослідкував, щоб ніхто не заважав їсти.
Наступні дві години він водив кота по квартирі, показував, де що, і погрозливо клацав дзьобом на інших, якщо ті намагалися наблизитись.
Під вечір Ґандзік втомився так, що ліг просто на підлогу в кімнаті. Через хвилину до нього, тихо перебираючи лапами, підповз рудий кіт. Він притулився до великого птаха всім тілом і тихо-тихо замуркотів. Ґандзік розплющив око, подивився на це створіння, і вперше за багато років акуратно, ледь торкаючись, погладив його лапою по голові.
За три дні Штефан повернувся на балкон. Сів обережно, на самісінький край. Ґандзік дрімав, привалившись до рудого кота, який спав, витягнувши лапи. Штефан тихо свиснув.
Ара відкрив очі.
— Як справи? Добрий день, до речі, — шпак шаркнув лапкою. Виховання ніхто не відміняв.
— Маємо поповнення, — гордо підняв чуб Ґандзік. Він відсунув крило, показуючи рудого.
— І не ображають? — Штефан кивнув у бік вітальні, де коти намагалися поділити одну іграшку, а такса гавкала на холодильник.
— Хто? Ці? — Ґандзік хрипло розсміявся. Він спустився з підвіконня, схопив таксу за нашийник і підкотив її до рудого. Такса лизнула котові ніс, вильнула хвостом і втекла.
— Ну от. Ніяких проблем.
Він сів поруч із рудим, і той одразу вткнувся носом папузі в бік. Ґандзік підсунув дзьобом шматок манго Штефанові.
— Я, до речі, паличку для тебе залишив. Їж давай. Прилітай щодня. У нас тепер завжди є що пожувати.
— А я тобі історії розповідатиму.
— О, це діло, — пожвавився ара. — З цими двома і таксою поговорити взагалі нема про що. Одне слово — коти. І собака.
Штефан хмикнув.
— Ми, птахи, в сто разів розумніші.
— І не кажи.
Наступного вечора Штефан прилетів, як і домовлялися. Ґандзік дрімав, притулившись до рудого кота, кіт муркотів, уткнувшись мордою в яскраво-зелене крило. Шпак склював бананову паличку, притиснувся до Ґандзіка з іншого боку і теж задрімав.
Так вони втрьох і спали на дерев'яному підвіконні старої львівської кам'яниці — великий синьо-жовтий ара, старий рудий кіт із катарактою і маленький сірий шпак, що колись просто почув чужий діагноз і вирішив не відвертатися.
