Цей аркуш я досі пам’ятаю на дотик. Клітинка, вирваний із блокнота, почерк — великі друковані літери, наче вона боялася, що я не розберу. Галина Петрівна, тітка мого чоловіка, простягнула мені його через стіл просто посеред кухні, де пахло вчорашніми сирниками. Список займав обидва боки. Вівторок: вологе прибирання, витерти пил, полити фікуси, винести сміття. Четвер: прання — окремо біле, окремо кольорове, температуру води вона підкреслила червоною ручкою. Субота: закупи, перелік продуктів на тиждень — від гречки до філе судака. І окремим пунктом, в самому низу: дзеркала та вікна — раз на десять днів.
Я тримала той папірець і не могла второпати, чи це жарт, чи я сплю. А вона дивилася на мене поверх окулярів і чекала. Спокійно так, буденно. Наче ми про погоду.
— У тебе ж усе одно декретна відпустка закінчилась, — пояснила Галина Петрівна. — Працюєш тепер віддалено, сидиш вдома. А я в свої сімдесят вісім уже не маю сил із цим усім поратися. Треба, щоб хтось допомагав.
Це все почалося не вчора. Це назрівало місяцями, просто я вперто не помічала. Мій Максим — її племінник, єдиний родич по лінії покійного брата. Коли Максима мобілізували півтора роки тому, вона перша приїхала до нас у Київ, обіймала, плакала, казала: «Вірочко, ти тільки тримайся, я ж тепер замість матері тобі, ми разом». У мене тоді молодшому ледь чотири виповнилося, старша в другий клас пішла. І я повірила. Бо справді — ну кому ще вірити, як не рідній людині?
Перші два місяці вона навіть приїжджала. Сиділа з малим, поки я відвозила Алісу на гімнастику. Раз приготувала борщ — щоправда, такого солоного, що ми його потім водою розбавляли. Але ж старанно. А тоді якось подзвонила й сказала, що їй важко: автобус від її Солом’янки до нашого Виноградаря — це сорок хвилин із пересадкою, спина в неї болить, тиск скаче. Я все розуміла. В мене теж спина — після других пологів ще та. Я не наполягала.
Замість цього я сама до неї їздила. Щосуботи. Пакет із крупами, сиром, курячим філе, пачка чаю, печиво до чаю — ну що там того пакета, мені не важко. Максим, коли дзвонив із позицій, завжди питав: «Як там тьотя Галя? Ти не забувай до неї, чуєш, вона ж у мене одна лишилася». І я не забувала. Я возила їй фрукти, мила підлогу в коридорі, міняла постіль. Бо справді — ну важко людині самій. Своїх дітей у неї не було. Жила вона в двокімнатній на Солом’янці, в старому будинку з високими стелями й скрипучим паркетом. Квартира простора, у дворі липи. Я ще думала: колись Максим повернеться, вийде на пенсію — ось і буде йому спадщина від тітки, все чесно, все по-родинному.
А вона того ранку витягла список і мовчки поклала мені під руку. Я саме розкладала сир у холодильник.
— Галино Петрівно, — я навіть засміялася спершу, подумала — розігрує. — Це що, план робіт? Ви серйозно?
— А що тут такого? — вона підібгала губи. — Ти молода, здорова. Максим гроші тобі надсилає, з дітьми справляєшся. Ще й на фітнес ходиш, я знаю. Двічі на тиждень по півтори години. От замість фітнесу будеш до мене приїжджати.
В мене всередині щось клацнуло. Справа навіть не в цьому списку, не в цих безглуздих фікусах і судаку. Справа в тому, як вона це подала. Без «будь ласка», без «якщо тобі не важко». Так, наче я тепер її наймана робітниця. Двічі на тиждень. Я, між іншим, працюю на трьох проєктах одночасно, в мене дитина з дисграфією, в мене іпотека, в мене чоловік у зоні бойових дій, а її турбують мої півтори години фітнесу. Єдине, що тримало мене при здоровому глузді за ці півтора роки.
Але я проковтнула. Просто взяла той список, склала вдвоє й поклала в кишеню.
— Я подумаю, — сказала рівно. — Зараз у мене багато роботи, подивимося, як воно буде.
— Нема чого думати! — вона підвищила голос, і це було так несподівано, що Аліса, яка сиділа в кутку з планшетом, здригнулася. — Я тебе попереджаю, Віро. Або ти мені допомагаєш по-справжньому, або на цю квартиру можеш не розраховувати. Я все перепишу.
— На кого? — вирвалося в мене.
— А є на кого! — відрубала вона.
По дорозі додому мене трусило. Трусило так, що я не могла влучити ключем у замок — добре, Аліса допомогла. Вклала дітей, сіла на кухні, налила собі чаю. Намагалась згадати: а в кого взагалі є ключі від її квартири? Кому вона телефонує? З ким радиться? Кілька разів при мені згадувала сусідку зверху, Валентину Іванівну. І ще якусь подругу дитинства — вони раз на місяць ходили до філармонії. Більше нікого. Доньки в неї немає. Племінників, крім Максима, немає. Тоді про кого вона каже?
Максим вийшов на зв’язок пізно, близько одинадцятої. Голос у нього був стомлений, але почувши моє «треба поговорити», він одразу напружився.
— Щось із дітьми?
— Ні, із твоєю тіткою. Дала мені список обов’язків. І сказала, що якщо я не буду прислуговувати, перепише квартиру.
Мовчання. Довге, важке. Я чула, як десь далеко гуркотить.
— Максиме?
— Знаєш що, — видихнув він нарешті. — Хай переписує. Тільки от на кого? Вона ж той заповіт ще п’ять років тому склала.
— Який заповіт?
— На благодійний фонд. Той, що безпритульними котами опікується. Я думав, ти знаєш.
Я сиділа з телефоном біля вуха й дивилась у темне вікно. За склом горіли жовті вогні сусідньої багатоповерхівки. Фонд. Коти. Це було настільки абсурдно, що я навіть не одразу вклала в голові. Вона мене лякала спадщиною, якої не існує. Вона торгувалась зі мною ціною, яку давним-давно вже віддала в чужі руки. Навіщо? Просто щоб я приїжджала мити вікна раз на десять днів? Це було дріб’язково й моторошно одночасно.
Минув тиждень. Я вирішила нічого не робити. Не телефонувала, не приїжджала. Вимкнула сповіщення в месенджері. Список лежав у шухляді комода, я туди навіть не зазирала. У четвер у двері подзвонили. Я глянула у вічко — Галина Петрівна власною персоною. У руці пакет. Я відчинила.
— Щось трапилось? — питаю.
— Трапилось! — вона зайшла, не чекаючи запрошення, важко спершись на палицю, якої раніше в неї не було. — Ти чому не приїхала у вівторок? У мене пил, уяви собі.
— Галино Петрівно, — я зібрала всі сили. — Я не приїжджатиму за графіком. Я можу допомагати, коли маю змогу. Але двічі на тиждень прибирати у вас — ні.
— Так ось як, — процідила вона. — Ну дивися. Я попереджала. Квартиру я відписую іншим людям.
І тут я не стрималась.
— Ви про той фонд для котів? — запитала спокійно. — Максим сказав.
Вона завмерла. Просто застигла посеред мого передпокою, схопившись за палицю. Я чекала крику, скандалу, звинувачень. А вона мовчала. І тоді повільно, дуже повільно опустилася на пуф біля дверей.
— Сядь, — сказала тихо. — Сядь, Віро.
Я сіла навпроти. У передпокої горіла тьмяна лампочка, діти дивились мультик у кімнаті, було чути, як сміються.
— Я сама, — сказала вона глухо. — Ти думаєш, мені потрібне те прибирання? Та пропади воно пропадом. Мені потрібно, щоб хтось приходив. Щоб двері відчинялись. Щоб була причина вдягнути світлу блузку, а не сидіти в халаті цілий день. Ти приходиш — я навіть готую, ти бачила? Сирники о четвертій ранку. Бо знаю — субота, Віра приїде.
Я дивилась на неї. На тремтячі руки, на акуратно зачесане сиве волосся. І згадувала, що за півтора роки я жодного разу не запитала в неї: «Як ви, Галино Петрівно? Не що болить. А як ви».
— Заповіт, — вона гірко всміхнулась, — так, на фонд. Коти. Я тоді розізлилась на Максима, що не дзвонив півроку. Дурість. Його можна переписати.
— Я приїжджатиму, — сказала я. — Раз на тиждень. По суботах. І не за списком, а просто. Борщ зваримо разом. Вікна помиємо удвох. А фікуси ваші, ви вже самі, добре?
Вона подивилась на мене. Кивнула. І тоді так тихо, майже пошепки:
— У мене ще й орхідея є, на підвіконні. Ти не помітила, мабуть.
Не помітила.
Наступної суботи я приїхала. Галина Петрівна зустріла мене в тій самій світлій блузці, яку я вже десь бачила. На столі стояли сирники. І справді — на вікні, за фіранкою, цвіла біла орхідея.
