Олена саме підправляла зачіску перед дзеркалом у передпокої, коли телефон коротко дзенькнув. На екрані висвітилося 17:32. Повідомлення з незнайомого номера: «Буду у Львові. Можна заскочити, привітати тебе з ювілеєм?»
Пальці завмерли. Цифри вона стерла з пам’яті рівно десять років тому, але впізнала їх одразу, ще до того, як прочитала підпис. Сергій.
Олена стиснула губи й поклала телефон на поличку. П’ятдесят років — дата, на яку вона чекала з радістю, а не зі старими привидами. Десять років минуло з того вечора, коли він, тоді ще успішний архітектор із власним бюро, повернувся додому й випалив: «Я втомився. Ти для мене — як старе крісло, Оленко. А мені хочеться нових вражень». Вона не стала кричати. Просто допомогла скласти речі, нагадала про теплі шкарпетки, бо він завжди мерзнув у ногах. А коли двері зачинилися, сповзла по стіні й проплакала до світанку.
Через рік він одружився з тою, заради якої й пішов, — Аліною, молодою адміністраторкою з його ж фірми. Невдовзі в них народилася донька. Олені тоді здавалося, що вона більше ніколи не зможе дихати. Але змогла. Зробила ремонт у квартирі, про який мріяла все подружнє життя. Купила старенький «Ніссан Мікра» 2004 року за сто двадцять тисяч гривень і об’їздила на ньому всі Карпати. Записалася на танці, почала мандрувати з подругами, сміятися, жити. І от тепер це повідомлення.
— І що тобі треба? — прошепотіла вона, дивлячись на екран. А потім глянула на себе у велике люстро в коридорі: струнка, у сукні кольору стиглої сливи, з гарною зачіскою. — Приходь, — сказала вголос. — Подивися, що ти втратив.
І не відповіла на повідомлення. Хай дізнається адресу ресторану через дітей — Богдана та Ярину. Він був кепським чоловіком, але непоганим батьком, і досі підтримував із ними стосунки.
Він з’явився посеред свята, коли гості вже пили шампанське під перші тости. На годиннику — сьома вечора. У руках — білі півонії, її улюблені. Олена ледь упізнала колишнього. Сергій змарнів, посивів, плечі опустилися. Колись він випромінював упевненість, яка засліплювала, а тепер виглядав так, ніби з нього випустили повітря.
— З ювілеєм, — тихо сказав він. — Ти розкішно виглядаєш.
— А ти не дуже, — спокійно відповіла вона й примружилась. Вона чекала побачити нахабного, самовпевненого чоловіка, який умів зачарувати будь-кого за п’ять хвилин. А перед нею стояв зовсім інший.
За столом вона залишила для нього місце поруч. Хай бачать: вона не боїться минулого. Подруги перезиралися, син напружено мовчав. Сергій майже нічого не їв. Просто сидів і дивився, як вона танцює з Богданом, приймає подарунки, сміється з жартів. Коли заграла повільна мелодія, він підійшов:
— Можна запросити тебе?
— Ні.
Він кивнув і відступив. Олена дивилася йому в спину, крутячи в пальцях серветку.
Коли гості роз’їхалися, а ресторан спорожнів, він допоміг донести квіти до її «Ніссана». Надворі пахло квітневою прохолодою, десь дзюрчала вода з фонтану. Сергій поставив букети на капот і важко зітхнув.
— Не знаю, навіщо ти приїхав, — нагадала Олена. — Кажи вже, якщо щось хотів.
— Краще не тут.
— Іншого місця не буде.
Він помовчав, підняв на неї очі. В них стояла така туга, що вона мимоволі відступила на крок.
— Я думав, що гідний кращого життя, — почав він глухо. — Молодої дружини, дитини, нових емоцій. Мені здавалося, що поряд із тобою я старію. Що ти тягнеш мене вниз.
— А я, виходить, не старіла?
— Я про тебе тоді взагалі не думав. В тому й біда. — Він перевів подих. — Я нещасливий, Олено. І не був щасливим насправді. Ми з Аліною розлучаємося.
Вона гірко засміялася:
— То ось чого ти приїхав! Вирішив, що стара дружина прийме назад? Підбере те, що залишилося?
— Ні. Не за цим. — Він потер скроню, і Олена помітила, як тремтять його пальці. — У мене важка недуга. Онкологія. Остання стадія. Лікування майже не допомагає.
Тиша впала між ними мокрою ковдрою. Олена рвучко вхопилася за ручку дверцят.
— Я розбирав старі речі й знайшов твої листи. Ті, що ти писала мені, коли я ще навчався у Києві, — вів далі Сергій. — Ти була єдиною, хто любив мене просто так. Не за гроші, не за бізнес. А я вчинив із тобою гірше, ніж будь-хто.
Він простягнув їй конверт.
— Що це?
— Відкриєш удома.
Олена не розпечатувала конверт до пізньої ночі. Сиділа на кухні, дивилася на білі півонії, що стояли у вазі, і чула тільки цокання годинника — той показував 2:15. Всередині лежала фотографія. Вони вдвох на даху його першої майстерні, молоді, смішні, в обіймах. На звороті акуратним почерком: «Найщасливіші роки мого життя були поряд із тобою. Шкода, що я зрозумів це, коли вони скінчилися».
Вона зіжмакала папір у руці, потім розгладила. Очі защипало. Жбурнула грудку на стіл — не на хворобу, не на минуле, а на те, що він знову звалив на неї тягар своїх каяттів. Вона стільки років вчилася не думати про нього, будувала нове життя, а він одним листом повернув її в ту ніч, коли вона сиділа на підлозі й не могла вдихнути.
Уранці, о 9:15, подзвонив син.
— Мамо, тато в тебе вчора був?
— Був.
— Ти знаєш, що він хворий?
— Знаю.
— Він просив нічого не розповідати, але я не міг мовчати. Тато зараз винаймає квартиру в Тернополі, там і лікується. Його Аліна кинула. Просто зібрала речі й виїхала, щойно дізналася діагноз. Сказала, що не може дивитися, як він згасає, боїться за дитину. Я боюся, що він помре сам-один у порожній кімнаті, і ніхто навіть не дізнається.
Олена заплющила очі. Ярина теж усе знала. Донька давно жила в Польщі, спілкувалася з батьком, але розуміла, що мати не пробачить.
— Нехай вертається до неї, — глухо сказала Олена. — Він її вибрав.
— Мамо, я не прошу тебе прощати. Але мені страшно, що він помре на самоті.
Цілий тиждень Олена жила на автоматі. Зустрічалася з подругами, ходила на танці, а думки щоразу верталися до тернопільської лікарні. «Я не зобов’язана», — казала вона собі. А потім у неділю, о пів на дев’яту ранку, сіла в «Ніссан» і поїхала. Дорога зайняла три години, бензин обійшовся в чотириста гривень.
Сергій лежав біля вікна в палаті №12 онкологічного відділення. Побачивши її, розгубився, аж газету випустив із рук.
— Не чекав? — спитала вона з порога.
— Ні.
— Я теж не збиралася приїжджати.
Вона поставила на тумбочку пакунок із яблуками — брала зранку на ринку по 25 гривень кіло — та домашнім пирогом.
— Дякую, — видихнув він.
— Не думай, що я вирішила тебе повернути.
— Не думаю.
— І доглядальницею не стану.
— Звісно.
— Я нічого не забула. Ні того вечора, ні того, як ти пішов.
— Я знаю, — він опустив голову.
Олена присунула стілець до ліжка — старий, з облупленою зеленою фарбою.
— Але ми прожили разом багато років. Це просто так не викреслиш.
Сергій кивнув і раптом відвернувся до вікна. Вона побачила, як затремтіли його плечі. Вперше за всі роки він плакав при ній.
— Ти пробачила мене? — запитав він, не обертаючись.
— Не знаю, Сергію. Прощення — це не вимикач. Не можна раз — і клацнути.
— Тоді навіщо ти приїхала?
— Бо твоє зрадництво не має робити з мене жорстокої людини.
Відтоді вона навідувалася щосереди. Виходила з дому о сьомій, поверталася затемна, витрачаючи на пальне майже п’ятсот гривень щоразу. Вони згадували молодість, смішні історії, перші роки шлюбу. Сперечалися про політику. Мовчали. Якось вона привезла старий альбом зі світлинами, і вони гортали його разом, і Сергій нарешті всміхнувся — по-справжньому, відкрито, як колись. Іншого разу Олена помітила, що купила йому нову піжаму в «АТБ» за 180 гривень, не замислюючись — просто взяла на касі разом із продуктами. А ще почала перевіряти, чи не мерзнуть йому ноги, і привезла теплі шкарпетки, такі самі, як нагадувала перед його відходом десять років тому.
Другого квітня, коли за вікном уже набрякали бруньки, він помер. Просто заснув і не прокинувся. Востаннє встиг прошепотіти: «Дякую, що не залишила». Олена стояла біля могили й не плакала. Сльози вичерпалися ще тієї ночі, коли він пішов уперше.
Після похорону вона повернулася додому. Півонії давно зів’яли, вона їх викинула. Натомість поставила у вазу гілочки бузку з власного подвір’я. Налила свіжої води.
Богдан стояв у дверях кухні.
— Мамо, ти пробачила тата?
— Ні, — сказала вона й подивилась на бузок. — Але я з ним попрощалася.
Вона підійшла до вікна. Надворі діти ганяли на велосипедах, сусідка поралася біля під’їзду, пахло молодою листвою й чимось солодким. Богдан узяв одну гілочку з вази, повертів у руках і мовчки вийшов на балкон. Олена відчинила вікно — всередину ринуло свіже повітря.
