— Мартусю, тільки без скандалів, добре? Я запросив Соломійку з Романом на вечерю. Посидимо, побалакаємо, як рідні люди.
Я відклала недочитаний журнал і подивилася на Андрія крізь напівопущені вії. Він стояв у дверях вітальні, нервово потираючи долоні, і намагався всміхатися. Моє мовчання його, вочевидь, лякало більше за будь-які крики.
— А з якого дива вони знову припруться? — мій голос прозвучав рівно, хоча всередині вже почав зароджуватися холодний, неприємний осад. — Знову гроші зайняти «до зарплати», якої ніколи не буває? Чи, може, їм терміново знадобився наш новий пилосос, бо свій вони втопили у ванні?
— Ну от, починається! — Андрій закотив очі й підійшов ближче. — Чому ти одразу про гроші? Може, я просто скучив за сестрою.
— Ти скучив? — я криво всміхнулася. — Андрію, давай чесно: твоя Соломійка з’являється на порозі лише тоді, коли їй щось конче потрібно. Минулого разу вона попросила «позичити» наші зимові шини, бо в них, бачте, така сама машина. Півроку минуло — де ті шини? Так і здохли в їхньому гаражі. А перед тим вони позичили у нас чималу суму на відпочинок у Єгипті — досі ні копійки не повернули. Я вже мовчу про те, що кожен їхній візит закінчується тим, що мій холодильник порожніє, наче після навали сарани.
— Вони ж рідня! — Андрій ляснув долонею по столу. — Рідним треба допомагати.
— Допомагати? Чи дозволяти сідати собі на шию? — я схрестила руки на грудях. — Я теж рідня, між іншим. І ця квартира, на хвилиночку, моя. Від бабусі. Ти не забув?
Андрій важко зітхнув і опустив очі. Він завжди так робив, коли відчував, що аргументи закінчилися. Але я знала: за мить він увімкне режим «золотої дитини» і почне просити.
— Мартусю, ну будь ласка. Приготуй щось смачненьке. Ти ж знаєш, як я ціную твою кухню. Повечеряємо, нормально поговоримо. Може, вони справді просто скучили?
Я дивилася на нього і бачила не дорослого чоловіка, а маленького хлопчика, який боїться, що старша сестра образиться. І мені стало гірко. Бо я розуміла: знову доведеться проковтнути образу, натягнути усмішку і грати роль гостинної хазяйки.
— Ну добре, — видихнула я, зціпивши зуби. — Але якщо твоя Соломійка почне свої шпильки, я не відповідаю за наслідки.
Андрій просяяв і кинувся мене цілувати. Я ж тим часом вже подумки складала меню. Не тому, що хотіла догодити, а тому, що не могла вдарити в багно перед людьми, які звикли мене знецінювати.
На вечерю я приготувала запечену качку з яблуками та чорносливом, молоду картоплю з розмарином, три види салатів і фірмовий сирник із вишневою глазур’ю. Аромат стояв на весь під’їзд, сусідка навіть зазирнула, чи не продаю я часом частину.
Рівно о сьомій, наче за розкладом, у двері подзвонили. На порозі стояли Соломійка — худорлява білявка з вічно невдоволеним обличчям — і її чоловік Роман, м’язистий хлопець із виглядом людини, яка щойно прокинулась. Вони увійшли, навіть не витерши ноги, хоча на вулиці мрячило.
— Ну й запах у вас, — скривилася Соломійка, стягуючи плащ. — Прямо як на базарі. Що ти там наготувала?
— Качку, — відповіла я спокійно. — Проходьте до столу, все готово.
Роман одразу оживився і сів, не чекаючи запрошення. Соломійка ж оглянула стіл так, ніби перевіряла, чи немає там отрути, і неохоче опустилася на стілець.
— О, качка! — захоплено вигукнув Роман, накладаючи собі повну тарілку. — Оце я розумію, їжа. А то ми вчора в Макдональдсі давилися, бо Соломійці було ліньки готувати.
— Бо я тобі не кухарка! — обурилася дружина й тицьнула виделкою в найближчий салат. — І взагалі, це якесь жирне все. Я за фігурою стежу.
— То не їж, — знизала плечима я. — Ніхто не силує.
За столом зависла напружена тиша. Андрій намагався жартувати, розпитував про роботу, але Соломійка відповідала односкладово, а Роман лише мукав, бо рот у нього був зайнятий качкою. Я мовчки жувала і молилася, щоб ця вечеря закінчилася швидше.
Але я знала: справжня причина їхнього візиту ще не озвучена. І мої передчуття мене не підвели.
Коли основні страви було з’їдено, Андрій раптом підвівся й поплескав Романа по плечу.
— Ходімо, покуримо на сходах, обговоримо чоловічі справи.
Вони вийшли, залишивши мене із Соломійкою самих. Вона одразу дістала телефон і почала гортати інстаграм, демонстративно ігноруючи мою присутність. Я прибирала зі столу, намагаючись не звертати уваги. Але в голові крутилася одна думка: «Що цього разу?»
Через десять хвилин чоловіки повернулися. Роман виглядав задоволеним, Андрій — якимось надмірно піднесеним. Він підійшов до мене, обійняв за плечі й голосом ведучого святкового концерту оголосив:
— Люба, у нас чудова новина! Соломійка з Романом поживуть у нас два тижні, поки не звільниться їхня нова орендована квартира. Я вже все вирішив.
Я повільно поставила тарілку на стіл. Повернула голову й подивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше в житті.
— Що ти вирішив? — перепитала я, намагаючись говорити спокійно, хоча в грудях уже клекотіла знайома гаряча хвиля.
— Поселяться в гостьовій кімнаті, — вів далі Андрій, уникаючи мого погляду. — Місця всім вистачить. А ми допоможемо рідним, правда ж?
— Андрію, — я відчула, як мій голос стає крижаним, — ти серйозно? Ти запрошуєш людей жити в мою квартиру, навіть не порадившись зі мною?
— А чого тут радитися? — Соломійка закотила очі. — У вас же половина квартири пустує. Поживемо трохи — і з’їдемо. Не розвалиться твоя власність.
— Власність, — повторила я, дивлячись на неї в упор. — Саме так. Це моя власність. Квартира, яку мені залишила бабуся, в якій я зробила ремонт за свій рахунок, де кожна річ — моя. І я не дозволю перетворювати її на прохідний двір.
— Ну от, знову за своє, — зітхнув Роман. — А я думав, ти нормальна жінка.
— Нормальна? — я відчула, як у мені прокидається лють. — А це нормально: приходити в чужий дім, критикувати їжу, розпоряджатися кімнатами, наче ви тут господарі? Ви за останні пів року позичили в нас майже десять тисяч гривень і не повернули жодної копійки. Ви забрали наші шини, наш будівельний пилосос, а минулого тижня Соломійка попросила в Андрія «позичити» його ноутбук, бо їй, бачте, треба було фільм подивитися! Ви взагалі збираєтеся щось віддавати? Чи так і будете їздити на нашому горбу?
Соломійка спалахнула. Вона відкрила рота, щоб щось випалити, але Андрій випередив її:
— Мартусю, ну це все дрібниці. Вони ж рідня. Я завжди їм допомагав і буду допомагати.
— То допомагай! — я різко повернулася до нього. — Але не за рахунок мого комфорту, мого часу і моєї власності. Якщо ти так любиш свою сестру, можеш хоч завтра зняти їм квартиру за свій рахунок. Але в моєму домі їх не буде. І крапка.
Запала тиша. Роман перестав жувати, і виделка завмерла в повітрі. Соломійка стиснула губи в тонку лінію, а її очі звузилися, наче в кішки перед стрибком.
— Ну знаєш, — процідила вона, — я не думала, що рідна дружина мого брата виявиться такою стервою. Ми ж по-родинному, а ти…
— А я по-людськи, — перебила я. — І не бачу сенсу терпіти тих, хто мене не поважає. Ти навіть за вечерю жодного разу не подякувала, лише кривилася. Тож збирайтеся і йдіть. Гостьова кімната зачинена назавжди.
Андрій стояв розгублений, переминаючись з ноги на ногу. Він дивився то на мене, то на сестру, наче чекав, що хтось розсміється і скаже «жарт».
Але я не жартувала.
— Ти це серйозно? — тихо запитав він.
— Абсолютно.
Соломійка зірвалася з місця. Схопила сумку, рвучко накинула плащ і попрямувала до дверей. Роман, неохоче поклавши виделку, поплентався за нею. У коридорі він раптом обернувся до Андрія:
— Ну ти даєш, брате. Що в тебе за жінка? Керує тобою, як хоче.
— Я не керую, — відповіла я замість чоловіка. — Я просто захищаю своє.
Вони пішли, грюкнувши дверима так, що задрижала притолока. Андрій залишився стояти посеред вітальні, опустивши руки. Він виглядав втраченим. Я теж мовчала, чекаючи, що він скаже.
— Я вийду трохи, провітрюся, — нарешті промимрив він і, схопивши куртку, вибіг на сходи.
Я лишилася сама. Опустилася на стілець і якийсь час тупо дивилася на недоїдену качку. У голові шуміло. Може, справді варто було промовчати? Потерпіти два тижні, а потім радіти, що вони з’їхали? Але ні. Знову терпіти — це дозволити їм сісти на шию остаточно. Я надто добре знала цю породу людей: Соломійка звикла, що старший брат завжди вирішить її проблеми, а я просто заважаю. Вона б і далі жила за наш рахунок, прикриваючись словом «родина».
Чекати довелося довго — майже дві години. Я встигла прибрати зі столу, вимити посуд, навіть подивилася половину серіалу. Коли клацнув замок, я підвелася й пішла в коридор.
Андрій стояв на порозі, промоклий під дощем, із розпатланим волоссям і втомленими очима. Він не кричав, не звинувачував. Просто подивився на мене й тихо сказав:
— Ти маєш рацію. Я вибачаюсь.
Я мовчки підійшла й обійняла його. Від нього пахло сигаретами й мокрим осіннім повітрям. Він притиснувся до мене, як колись у перші місяці після весілля, і я відчула, як напруження поступово тане.
— Я їм пояснив, — продовжив він уже на кухні, тримаючи в руках горнятко з гарячим чаєм. — Сказав, що вони перегнули. І що більше ніяких позик і безкоштовних ночівель. Нехай вчаться жити своїм розумом.
— І як вона відреагувала? — обережно запитала я.
— Образилася, звісно. Сказала, що я зрадив родину. Але нічого, переживе. — Він сумно всміхнувся. — Знаєш, я справді їх розбалував. Тепер розумію.
Ми сиділи за столом, і за вікном шумів дощ. Я дивилася на Андрія й думала, що, мабуть, це і є справжнє дорослішання — коли чоловік обирає свою сім’ю, а не безкінечні примхи родичів.
Через тиждень Соломійка подзвонила — вперше за довгий час не з проханням, а просто «побалакати». Я не підходила до телефону. Андрій теж не поспішав відповідати. Він сказав: «Хай трохи охолонуть і подумають».
А ще за місяць, коли ми поверталися з недільного ярмарку з кошиками свіжих овочів, біля під’їзду нас зустрів Роман. Сам, без дружини. Він простягнув Андрієві конверт із грішми — половину боргу — і, запинаючись, попросив вибачення.
— Соломійка ще дується, — сказав він, чухаючи потилицю. — Але я їй пояснив, що ми були неправі.
Я не відповіла, просто кивнула. В душі не було ані зловтіхи, ані злорадства. Лише полегшення. Бо нарешті мій дім перестав бути прохідним двором.
Андрій зачинив двері, поставив кошик на підлогу й обійняв мене. Я відчула, як його долоня лягла на мою потилицю — ніжно, захищаючи.
— Молодець, що не здалася, — прошепотів він.
Я всміхнулася й подивилася на своє відображення у дзеркалі в коридорі. В очах — спокій. У квартирі — тиша. І пахне свіжоспеченим хлібом, який я планувала приготувати на вечерю. Для нас двох.
