Петро стояв посеред кухні з валізою біля ніг і не міг вимовити жодного слова. Баба Ганна дивилася на нього так, ніби бачила не дорослого чоловіка, а хлопчиська, який накоїв біди й тепер чекає, що хтось усе виправить замість нього.
— Надія вигнала? — повторила вона. — Правильно зробила. Нарешті хоч одна жінка сказала тобі правду в очі.
Петро стиснув ручку валізи.
— Мамо, не починай.
— А я ще й не починала, — відрізала баба Ганна. — Почала тисячу разів твоя Соломія, коли вночі до малої вставала. Почала твоя Марія, коли до останнього берегла цю дитину. А ти що? Ти втік. Бо тобі було боляче. А дітям, думаєш, не боліло?
Оленка стояла на порозі кімнати з Маріїною хусткою в руках і дивилася на нього. Вона ще не розуміла всього, але відчувала напругу. Потім зробила крок до Петра.
— Тату? — повторила тихіше.
Соломія вийшла слідом і швидко взяла дитину на руки.
— Не підходь до нього, Оленко.
Петро здригнувся.
— Соломіє…
— Не називай мене так, ніби ти мені батько, — сказала вона. Голос був тихий, але твердий. — Батько не залишає п’ятнадцятирічну дочку з немовлям. Батько не віддає свою дитину сусідці. Батько не каже, що дитина винна в смерті матері.
Петро закрив очі. Ці слова били сильніше, ніж крик.
— Я не міг… Я дивився на неї й бачив Марію. Ту ніч, лікарню, порожній коридор…
— А я бачила мамину хустку, її ложку, її сорочку, її ліжко, — відповіла Соломія. — І ще бачила Оленку. Живу. Маленьку. Голодну. Невинну. І мені теж було боляче. Але я її не кинула.
Баба Ганна важко піднялася.
— Петре, горе не дає права ставати катом для своїх дітей.
Він сів на лавку, опустивши голову. Уперше за довгий час Петро заплакав. Не голосно, не показово. Просто зламався. Оленка притулилася до Соломії й злякано прошепотіла:
— Тато плаче?
Соломія нічого не відповіла.
Перші дні після повернення були важкі. Петро не знав, як підійти до Оленки. Дитина теж не йшла до нього. Вона ховалася за Соломіїну спідницю й насторожено дивилася на чоловіка, який раптом почав жити в хаті.
Баба Ганна змусила його робити все.
— Не гроші даватимеш, а руки прикладеш. Ось миска — помий. Ось пелюшки — випери. Ось мала — погодуй.
— Вона не піде до мене, — бурмотів Петро.
— Бо ти для неї чужий. Стань своїм.
Перший раз він тримав Оленку на руках незграбно, ніби боявся зламати. Вона плакала, тягнулася до Соломії. Петро почервонів від сорому й хотів віддати дитину назад, але Соломія не взяла.
— Ні. Заспокоюй.
Він ходив кухнею, притискаючи малу до грудей, і тихо, хрипко шепотів:
— Не плач… Оленко, не плач… Я дурний був. Чуєш? Дурний.
Дитина поступово стихла.
З того дня щось поволі почало мінятися. Не як у казці, не за одну ніч. Петро не став одразу ніжним батьком. Він часто мовчав, зривався, ішов у двір, коли спогади душили. Але тепер повертався.
Він сам відвів Соломію до школи й попросив учительку дати їй час підтягнути навчання. Потім купив Оленці нові черевички на базарі. Ввечері зварив картоплю, хоч пересолив так, що баба Ганна тільки перехрестилася.
Катерина приїхала з Тернополя через місяць. Побачила батька, який сидів на підлозі й складав із Оленкою дерев’яні кубики, і не втрималася:
— То тепер у нас сімейна ідилія? Гарно. А коли мама була жива, ви обоє її до сліз доводили.
Соломія мовчала. Петро підвівся.
— Ти права, Катю.
Дочка не чекала цього.
— Що?
— Права. Я був жорстокий. І ти була жорстока. Але я не маю права тебе судити більше, ніж себе.
Катерина знітилася.
— Мені теж було страшно, — сказала вона після паузи. — Я думала, що через малу все життя завалиться.
— І я так думав, — відповів Петро. — А завалив його сам.
Катерина не стала одразу люблячою сестрою. Але почала привозити Оленці гостинці. Спершу цукерки, потім книжечки. Одного разу, коли Оленка назвала її “Катю”, а не “тьотю”, вона відвернулася до вікна, щоб ніхто не бачив сліз.
Надія більше не прийняла Петра до себе. Але не зникла. Приходила іноді допомогти бабі Ганні, приносила пироги, гралася з Оленкою. Петро одного разу тихо сказав їй:
— Пробач.
Надія відповіла:
— Не мені головне пробачення проси.
Він знав.
Минуло кілька років. Соломія закінчила школу й вступила в Тернополі на педагогіку. Петро сам повіз її документи. Біля приймальної комісії він стояв розгублений, з пакетом домашніх пиріжків у руках.
— Ти маєш учитися, — сказав він. — Не тільки чужі життя тягнути. Своє теж маєш.
Соломія довго дивилася на нього.
— А Оленка?
— Оленка має батька. Пізно, але має.
Оленка росла жвавою, впертою, дуже схожою на Марію очима. І щоразу, коли Петро бачив цей погляд, йому вже не хотілося тікати. Навпаки — хотілося берегти.
Одного разу маленька принесла зі школи малюнок: хата, сонце, баба Ганна, Соломія, Катерина й Петро. Посередині — вона сама.
— А мама де? — тихо спитав Петро.
Оленка показала на небо над хатою.
— Тут. Вона дивиться.
Петро довго мовчав. Потім обійняв дочку так обережно, ніби обіймав і її, і Марію, і всі роки, які вже неможливо повернути.
Найбільша помилка Петра була не в тому, що він злякався. Люди ламаються від горя. Його провина була в тому, що він зробив винною дитину, яка просто народилася.
Та іноді життя дає людині останній шанс — не виправити минуле, бо його вже не зміниш, а перестати повторювати зло далі.
Петро цим шансом скористався.
Не одразу. Не красиво. Не без сорому.
Але одного дня Оленка заснула в нього на руках і прошепотіла крізь сон:
— Тату, не йди.
І він уперше за багато років відповів правильно:
— Не піду, доню. Більше ніколи.
Петро стояв посеред кухні з валізою біля ніг і не міг вимовити жодного слова. Баба Ганна дивилася на нього так, ніби бачила не дорослого чоловіка, а хлопчиська, який накоїв біди й тепер чекає, що хтось усе виправить замість нього.