Я стояла на драбині, намагаючись відмити сіру пляму на стелі, коли у двері затарабанили. Не подзвонили у дзвінок — саме затарабанили кулаком, нетерпляче і вимогливо. Смарт-квартира маленька, двадцять два квадрати, тому стукіт розлігся так, ніби хтось гатив молотком прямо над вухом.
— Відчиняй, Олено! — голос Віри Степанівни, моєї свекрухи, було чути навіть крізь металеві двері. — Люди чекають, вони не можуть стояти вічно!
Я злізла з драбини, витерла руки об старі джинси й підійшла до дверей. На площадці тупцювали двоє кремезних хлопців у синіх спецівках, тримаючи величезні картаті баули. Моя свекруха, Віра Степанівна, стояла поруч із ними, нервово смикаючи ремінець сумочки.
— Доброго дня, — сказала я крізь щілину, не знімаючи ланцюжка. — Ви щось переплутали. Я вантажників не викликала.
— Не переплутали, — обличчя свекрухи набуло того самого кам'яного виразу, який я добре знала за три роки шлюбу. Він з'являвся щойно мова заходила про моє майно. — Юля від Богдана пішла. Ну, ти ж знаєш, який він важкий чоловік. Поживе поки що тут. Речі вже привезли.
Я глянула на баули. З одного стирчало горлечко вази, обмотане паперовим скотчем.
— Юля — це ваша молодша донька, так? — уточнила я спокійно. — А це моя квартира. Ви нічого не переплутали?
Віра Степанівна зітхнула так, ніби розмовляла з маленькою дитиною, яка не розуміє елементарних речей.
— Олено, ну що ти починаєш? Ти сама тут не живеш, ви з Ігорем орендуєте на Мінському. А рідній людині нікуди подітися. Батько хворий, йому потрібен спокій, не може ж вона до нас у двокімнатну. Давай, приймай баули, хлопчики вже спітніли. Там, між іншим, колекційний львівський кришталь, не дай Боже розіб'ють.
Ось воно що. Моя смарт-квартира на Святошині, яку я купила за два роки до весілля, не давала спокою родині чоловіка. Ігор, мій чоловік, ніколи не вкладав у неї жодної гривні. Я сама тягла іпотеку, сама платила за ремонт, а він лише знизував плечима: «То ж твоя квартира, Олен, твої проблеми». Але коли виникала потреба у запасному житлі, вона відразу ставала «нашою».
— Я не можу її прийняти, — мовила я, схрестивши перед грудьми лікті. — Післязавтра заїжджають нові орендарі. Договір уже підписали, завдаток внесли.
— Який завдаток! — сплеснула долонями свекруха, і її перстень з рубіном блиснув у тьмяному світлі під'їзду. — Ігор сказав, ти тільки позавчора старих виселила. Донька на вулиці опинилася, а ти про якісь копійки думаєш. Відмов орендарям. Повернеш завдаток, нічого страшного.
«Ігор сказав». Ці два слова мене й добили. Значить, мій чоловік уже все вирішив за моєю спиною. Навіть не порадився. Просто дозволив матері розпоряджатися моїм єдиним фінансовим тилом.
Я дістала з кишені телефон і набрала Ігора.
— Так, Олен, — голос у нього був притишений, явно не хоче, щоб почули колеги.
— Твоя мама тут речі Юлі під двері привезла. Ти в курсі?
Зависла пауза. Потім він забубонів швидко, наче виправдовувався перед учителем за незроблене домашнє завдання:
— Ну Олен, ти зрозумій… Юлька в істериці, Богдан останні мізки їй виїв. Нехай перекантується місяць-два. Тобі що, шкода? Я сам за іпотеку заплачу… потім. З наступної премії.
— Ігоре, — перервала я його. — Якщо ти такий щедрий, збирай свої речі і їдь до мами. А Юлю посели у нашій орендованій квартирі на твою половину площі. Ми ж за неї платимо навпіл, пам'ятаєш?
— Олен, ну не починай…
— Я закінчила.
Я скинула виклик. Свекруха стиснула ремінець сумки так, що кісточки пальців побіліли, і несподівано змінила тактику. Голос став медовим, але вилиці загострилися.
— Оленочко, люба, не роби дурниць. Я за доставку вже заплатила, вартість немаленька. Люди чекають.
— Перекажіть людям, щоб несли назад у машину, — я взялася за ручку дверей. — Тут пані Зося з восьмого поверху нещодавно казала, що їй саме ваз для квітів не вистачає.
— Я зараз цей кришталь прямо тут, на бетон, пожбурю! — заверещала Віра Степанівна, хапаючись за баул.
— Кидайте, — я знизала плечима. — У пані Зосі якраз день народження. Буде чудовий подарунок.
Двері зачинилися. Я повернула ключ і притулилася спиною до холодного металу. Крики на площадці не вщухали ще з півгодини. Віра Степанівна, судячи з усього, викликала Ігора, потім Юлю, потім ще когось, голосно описуючи мою «жадібність» і «бездушність». Я ж просто домила підлогу, перевірила, чи працюють розетки, і викликала таксі додому.
Вдома на мене чекала німа сцена. Ігор сидів на кухні, крутив порожню чашку на столі. Його телефон лежав поруч екраном донизу — вірна ознака, що він уникає розмови.
— Ти виставила мою матір дурною перед усім під'їздом, — кинув він, навіть не обертаючись.
Я зняла кросівки, поставила їх рівно на поличку і пройшла на кухню.
— Твоя мати намагалася незаконно заселити Юлю в мою квартиру. Це називається самоуправство. А ти їй допомагав.
Ігор різко розвернувся. Щоки в нього взялися червоними плямами.
— Твою квартиру? — виплюнув він. — А я думав, ми сім'я! У нас усе спільне!
— Справді? — я сіла навпроти, підперши підборіддя долонею. — Нагадати, що ти сказав, коли минулого місяця мені не вистачило шести тисяч на платіж по іпотеці? «Твої інвестиції — твої проблеми. Я до них стосунку не маю». Твої слова?
— Це зовсім інше! — він відмахнувся, наче відганяв набридливу муху. — Там була фінансова справа, а тут — жива людина.
— Ось саме. Іпотека моя, фінансові справи мої, і квартира моя. Жива людина нехай їде до своєї мами, до твого батька, який «потребує спокою». Або ти можеш винайняти для неї квартиру за свої гроші. В чому проблема?
— Та я матері вже пообіцяв! — вигукнув він, ляснувши долонею по столу. Чашка підстрибнула. — Вона сусідкам розказала, що Юлька буде жити в тебе на Святошині! Що я тепер маю казати?
— Правду. Що ти обіцяєш те, що тобі не належить.
— Ти егоїстка, — процідив він, ховаючи обличчя за чашкою. — Думаєш тільки про свою іпотеку. А я, між іншим, дві тисячі гривень за другу доставку віддав, щоб ті баули назад перевезти! Гроші на зимову гуму витратив!
— Можеш відняти ці дві тисячі зі своєї половини орендної плати за цей місяць, — запропонувала я спокійно. — Якраз п'ятнадцятого платити. Як не вистачить — позич у мами. Вона в тебе щедра.
Ігор підвівся. Стілець різко від'їхав назад, дряпнувши лінолеум. Він чекав сліз, істерики, докорів. Але я спокійно помішувала ложечкою окріп у горнятку.
— Значить так, — сказав він, карбуючи слова. — Або завтра Юля заїжджає у твою квартиру, або я забираю речі і їду до матері. Жити з такою холодною, меркантильною жінкою я не збираюся.
— Дорожню сумку дати? — поцікавилася я.
— Що?
— Сумку питаю, дати? Он на антресолях велика є, спортивна. Якраз для твого гардеробу.
Він вилетів у коридор. Загрюкали дверцята шафи, щось упало, задзвеніли вішаки. Він з гуркотом кидав речі у найбільшу валізу, явно чекаючи, що я зараз прибіжу, заплачу, зупиню його. Я ж налила собі окропу в горнятко, додала ложечку меду, кинула туди пакетик імбирного чаю і сіла на підвіконня.
Грюкнули вхідні двері. На поличці біля дзеркала залишився лежати його ключ.
Два тижні потому заспівав мій телефон. На екрані висвітилося: «Віра Степанівна».
— Оленко, люба, добрий день! — голос у свекрухи був такий солодкий, що хотілося перевірити, чи не потекла з трубки патока. — Слухай, Ігор у тебе свій зимовий пуховик забув. Може, ти б нам його передала якось? А то вранці на роботу вже холодно ходити.
— Віра Степанівна, речі Ігоря спаковані в два пакети. Нехай приїжджає сьогодні після шостої і забирає.
— Ну Олено! Ну ти ж доросла жінка! Посварилися — помиритеся. Діло житейське. Давай ти в суботу приїдеш до нас на обід, я борщу наварю. Посидимо, поговоримо спокійно. Юля, до речі, з Богданом помирилася. Вчора додому повернулася. Так що твоя квартира нам більше й не потрібна!
Я ледь стримала смішок. Ось так. Квартира «більше не потрібна». Наче яблуко, яке відклали вбік, бо знайшли стигліше.
— Я дуже рада за Юлю, — мовила я. — А пуховик чекає в коридорі. Можете прислати кур'єра Нової Пошти, я відправлю накладеним платежем.
Я поклала слухавку і вимкнула звук на телефоні.
На кухні тихо гудів бойлер. У моїй смарт-квартирі на Святошині вже третій день мешкав новий орендар — молодий айтішник Антон. Він надіслав мені оплату рівно о першій годині ночі, як тільки заїхав, і запитав, чи можна повісити на стіну поличку. Я відповіла: «Звісно, тільки без перфоратора».
За вікном падав перший сніг, великий і лапатий. Я стояла біля підвіконня з горнятком імбирного чаю і дивилася, як пластівці тануть на склі, залишаючи тонкі водяні доріжки. На душі було спокійно й тепло, наче цей сніг притрусив усі чужі претензії разом із колишніми адресами.
